Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отця де Лашеза, який хотів неодмінно поговорити з Королем, провели, нарешті, до зали нарад, де Його Величність міг почувати себе в безпеці. Фагон, оглянувши його, не виявив жодної ознаки отруєння летючою речовиною. Про всяк випадок він порекомендував кухоль гарячого молока ослиці. Коли єзуїт увійшов, Поншартрена поруч з Королем уже не було. Він упав на коліна біля ніг самодержця та попросив у нього вибачення.
— Не треба, — сказав Людовік, — вставайте, отче мій, нічого страшного не відбулося. Мої швейцарці злякалися сильніше за мене. Що ж поробиш, на цьому кріслі я їх полонений…
— Сіре, повірте, мені дуже шкода.
— Надалі перевіряйте дарунки, які зберетеся мені піднести, — сказав Король м’яким голосом, до якого додавалося лише трохи іронії.
— Ми мали…
— Не будемо більше про цей випадок, — відрізав Король. — Знайте, що я сам мав якесь недобре передчуття. Ця людина не здається мені гідною довіри. До мене надійшло чимало підозрілих чуток, і, якщо казати все, то багато хто вважає цього Понсе самозванцем. Я послухав вас і погодився, попри все, прийняти його…
— Сіре, його поведінка заслуговує на осудження, я згоден. Але ми ніколи не мали жодних сумнівів у правдивості його слів.
— Ви свята людина, мій отче. Але я боюся, що ви краще вмієте викривати диявола в душах, ніж шахрайство у плоті у вас перед очима.
З погляду, яким подивився на нього Король при цих словах, отець де Лашез зрозумів, що ця згадка про диявола в душах раптом нагадала самодержцю, що він розмовляє зі своїм сповідником, і зір монарха захмарила тінь страху.
— Ви мене дуже засмучуєте, — сказав єзуїт з виразом покори.
— Засмучуватися не треба. Ви ніколи не лишитеся моєї довіри. Знайте, що я захоплююся справою вашого ордену і більш, ніж будь-коли, підтримую її. Те саме стосується Китаю: я щойно наказав надати повної підтримки вашій пекінській місії.
— Це гарний вчинок, — сказав єзуїт з уклоном.
— Щодо Абіссінії, ви просили мене допомогти вам відправити туди шестеро ваших людей, так я розумію?
— Так, сіре.
— Я допоможу вам. Але не придавайте цьому надто широкого розголосу.
— Дякую, Ваша Величносте.
— Щодо цього вдаваного подорожнього, — додав Король, — я наказав зробити те, з чого треба було починати: чи каже він правду, розберуться вчені. Якщо він виявіться не самозванцем, ми вислухаємо, що він має нам сказати.
— Це слушний захід, сіре. Але я цілком певний, що він змусить визнати правдивість власної подорожі.
— Побачимо, — сказав Король.
— Отже, наші отці можуть негайно виїхати до Абіссінії?
— Хоч завтра, якщо бажаєте, — відповів Король, беручи з бюро книжку в шкіряній обгортці. То був достатньо зрозумілий знак для єзуїта, що він може йти.
Отець де Лашез повернувся до галереї. Люстри з гірського кришталю кидали на неї відсвіти останніх променів сонця, оскільки вітер у сутінках розігнав хмари над заходом.
«Авжеж, — міркувала на ходу людина в чорному, — Поншартрен гадає, що зумів удало саботувати цю аудієнцію. Він налаштував Короля проти нас, залякав усіх незначним інцидентом. А нарешті сам програв. Щоб виправдатися за наше розчарування, Його Величність погодиться на все, чого ми в нього просили». Підходячи до дверей кімнати для стражі, він подумав: «Цей Понсе добре нам послужив, хоч і поводився, як дурень. Треба буде його захистити, бо він є частиною нашої репутації. Але, як би там не було, ми більше від нього не залежимо».
Розділ 8
Карети зупинилися перед Святим Євстахієм з останнім ударом дзвону, який бив одинадцяту годину. Вулиця була вся темна, за винятком того місця, де знаходилися двері «Чорного красеня», з вікон якого струмилося бліде світло свічок.
Жан-Батіст вийшов, зачинив за собою дверцята і, замість того, щоб піти у бік корчми, обійшов візок та постукав у двері радника.
— Як? — прошипів отець Плантен, напіввідкривши дверцята карети. — Ви вже не живете в готелі?
— Як бачите, — сказав Жан-Батіст, ще двічі стукнувши молотком.
Нарешті двері відчинилися. З них показався сам радник зі смолоскипом. Переляканий його видовищем отець Плантен сховався в темряві своєї карети та наказав кучеру рухатися. З другої карети вийшли двоє мушкетерів у фетрових накидках з мушкетами в руках.
— Заходьте швидше, — прошепотів Сангре, який не помітив ескорту.
— Я не один, — сповістив Жан-Батіст, і показав на двох солдат, які підходили слідом.
— Наказ Короля, — сказав один з них радникові. — Ми не повинні залишати цього месьє. Він живе у вас?
— Гадаю, що так, — сказав Сангре.
— У цьому разі, вам доведеться нас приютити.
Радник пропустив у дім Жана-Батіста в супроводі стражників, а потім зачинив двері на засув. У коридорах був нестерпний холод, але Сангре, не зважаючи на це, запропонував стражникам розміститися там на ніч. Потім він повернувся до вітальні, де його чекав Жан-Батіст, сидячи біля каміну. Там весело горіли два поліна.
— Я розраховував, що ви повернетеся біля сьомої, — сказав радник тихо. — Насправді, я вже починав втрачати надію коли-небудь вас побачити. Щойно думав, завтра доведеться мені йти за новинами до Пале-Руаялю, або до Сен-Клу.
Жан-Батіст сидів у кріслі мовчки, з розгубленим обличчям, простягнувши до вогню руки й ноги. Сангре ще ніколи не бачив, щоб той виглядав так похмуро. У відповідь на благання свого друга молодий чоловік якось відсторонено розповів про аудієнцію в Короля до самого сумного фіналу. Продовжив він описом свого допитування. Мушкетери вирішили, що перед ними отруйник, бо ця людина назвалася аптекарем. Ще трохи, і вони почали би його бити, щоб одержати зізнання. «Накажіть оглянути дарунок, який я приніс Королю, — сказав їм Жан-Батіст, — і ви побачите, це зовсім не те, що вам увижається».
При цих словах капітан стражі збагнув, що, кинувши ящик у вогонь, вони дійсно знищили доказ злочину; отже, він наказав негайно витягти залишки того, що догорало в каміні. Дошки згоріли, але мушкетерам удалося відшукати під шаром попелу майже непошкоджені шматки вух. Привели дога, щоб він їх спробував. Собака з’їв смажене м’ясо з апетитом. Здавалося навіть, він просить добавки, підтверджуючи тим самим, що ця страва для здоров’я нешкідлива, і, якщо правильно її приготувати, має надзвичайний смак, на чому завжди наполягав Мюрад.
Нарешті, повернулися єзуїти в супроводі секретаря. Вони сповістили мушкетерів, що ті можуть відпустити підозрілого, але мають наглядати за ним, доки він не предстане перед вченим журі. Була ще купа формальностей. Довелося чекати, доки будуть готові призначені вартові. Нарешті, з Версалю в холодну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
