Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Чому тут немає цієї людини? — спитав Людовік XIV.

— Сіре, ми гаряче цього бажали. Однак, Ваша Величність знає, які перепони чинять турки для переїзду до Європи всіх, хто не є європейцями. На щастя, цей посол прибув не сам. Його супроводжував сір Понсе, якого ви зараз бачите.

Отець Плантен повернувся до Жана-Батіста. Напруга в повітрі, яка трохи спала впродовж цього діалогу, знов посилилася. Жан-Батіст одразу зрозумів, що був не єдиною цьому причиною.

— Сір Понсе займається аптекарським ремеслом у країнах сходу. На цей час він мешкає в Каїрі. Наш місіонер, покійний отець де Бревдан, про якого я вже доповів Вашій Величності, подорожував до Абіссінії саме з ним. Імператор був хворий. Йому знадобилася допомога європейського лікаря. Тому саме завдяки посередництву сіра Понсе місія змогла дістатися до Негуса, як називають цього самодержця. Власне з ним повернувся негусів посол.

При цих словах отець Плантен відступив на крок та повернувся до Жана-Батіста. Людовік XIV у свою чергу перевів погляд на лікаря, те саме зробило все королівське оточення. Прийшов час Жана-Батіста.

Він вийшов трохи вперед, зробив ще один неглибокий уклін, і почав:

— Сіре, за відсутністю посла, якого Імператор абіссінців відрядив до Вашої Величності, я маю передати вам послання, що його цей самодержець побажав оприлюднити при вашому дворі. Я передаю також щирі сподівання Імператора на відповідь з боку Вашої Величності. Сам я цілком у вашому розпорядженні, щоб доставити її за призначенням, хоча б для цього й довелося ризикнути життям.

— Що за послання доручили вам передати? — спитав Король.

— Сіре, я негайно відповім вам, але прошу Вашу Величність на початку вислухати таке: Король абіссінців відіслав мене не з порожніми руками. Його королівство багате: надра повні металів та самоцвітів, ліси населені тваринами, яких не зможе намалювати собі найбагатша уява. Негус наполягав на тому, щоб Король Франції отримав, як свідчення його дружби…

Серед присутніх пробіг шепіт. Очі Короля не виражали нічого.

— …та шани, — додав жваво Жан-Батіст, — найкращі зразки своїх багатств.

— Добре, — сказав Людовік XIV, — де ці дарунки?

При цих словах він спрямував погляд на ящик, який стояв біля ніг двох служників.

— Ах! Сіре. Імператор передав нам цілі торбини золотого піску, які ледь умістилися на п’яти мулах. А ще були мускус та ладан на чотирьох мулах. Потім сіра амбра та десять торбин найкращої у світі кави. Це перша частина. Позаду йшли п’ять скакунів найчистішої раси — тварини, чия грація захопила б Вашу Величність, коні, які не мають рівних на будь-якому грунті. Імператор хотів, щоб їх запрягли упряжжю з найкращої шкіри. Поруч із ними йшли вісім абіссінських солдат. Їх обрали серед найсильніших негусових гвардійців, звиклих до суворого клімату високогір’я.

Єзуїти непомітно відступили від Жана-Батіста, щоб бачити, як він говоритиме. Він тримався прямо, то скеровуючи зір на самодержця, то обводячи ним товариство. Говорив упевненим голосом, і, за кілька хвилин, всі замовкли. Навантажені золотом мули, багато прикрашені коні під наглядом молодих абіссінців, здавалося, проходили приміщенням і, тягнучись повільним кроком з одного його кінця до другого, зникали в галереї дзеркал.

— Позаду, — продовжував Жан-Батіст, — щоб завершити почет та послужити нам ар’єргардом, ішли, заковані в цепі зі срібними дзвониками двоє тих велетенських тварин, що звуться слонами. З кожного з їхніх бивнів можна було б вирізати чоловічу статую слонової кістки в натуральну величину…

Поншартрен схилився до самодержця, сказав йому щось на вухо, і цей непомітний рух, знявши оціпеніння з присутніх, розвіяв чари.

— Отже, — перервав Король, — що ви маєте в цьому ящику?

Від царедворців почувся іронічний шепіт, а на обличчях з’явилися злі усмішки.

— Мені шкода, сіре.

Шепіт перейшов, немов та рідина, яку ллють на полум’я, у лускання кількох бульок глухого сміху.

— Так, — продовжував Жан-Батіст, підіймаючи на Людовіка XIV свої широко розкриті щирі очі, — багато чого зіпсувалося під час подорожі. Коні не витримали клімату. Абіссінців захопили турки. У нас украли золото, амбру та ладан.

Він зробив крок у бік ящика.

— Ви могли би не повірити мені, сіре. Але це підтвердить вам справжність моєї розповіді та дасть уявлення про велику шану, з якою бажав привітати вас самодержець Абіссінії.

Служники мали при собі невеличкі ломики. Жан-Батіст жестом віддав їм наказ відкрити ящик. Король подав знак швейцарцям зсунути на кілька кроків крісло та, за допомогою важеля, повернув його боком, щоб зліва бачити на власні очі те, що зараз відкриється зорові. Праця служників була оточена напруженим мовчанням. У салоні не було чутно нічого, крім потріскування величезного вогнища, яке горіло в каміні, та, час од часу, скрипіння цвяхів, що їх виривали з дерева ящика. Нарешті кришка піддалася. Жан-Батіст відсунув служників, поставив кришку осторонь. Було видно лише вологу льняну тканину брунатного кольору, яка вкривала щось округле. Жан-Батіст зняв її. Далі все відбувалося дуже швидко.

На мить він завмер, а потім схопив обома руками предмет, який займав собою весь ящик. Випрямився: те, що він тримав, під дією сили тяжіння розгорнулося. Воно було зеленувате, лущилося, огидно смерділо. Слонове вухо, якого не можна було впізнати, було суспіль вкрите цвіллю. Розгортаючись, воно випускало в повітря тонкий, синюватий, немов погане борошно, пил, який поступово зібрався у важку смердючу хмарину. Найбридкішого вигляду комахи, стурбовані цим раптовим втручанням, у весь сприт своїх лапок, крилець та вусиків почали вистрибувати з ящика та розповзатися жахливими хвилями по підлозі.

Жан-Батіст був такий приголомшений розпадом цієї матерії, що не міг зрушити з місця, і, дивлячись навколо себе безнадійним поглядом, продовжував безглуздо хитати м’яким та поцвілим фартухом, який отруював повітря своєю нечистотою.

Після кількох митей гробового мовчання товариство охопила велика тривога.

— Допоможіть Королю! — гукав чийсь голос, який мав належати Поншартрену. — Нехай не вдихає цього!

Швейцарці різко повернули крісло та увезли його крізь негайно відчинені двері до галереї.

— Стражу, стражу, покличте стражу, — волав інший голос.

— Лікаря!

Товариство, яке відсахнулося від Жана-Батіста, котрий сам залишався під люстрою, в центрі салону, збилося по кутах у чотири маленькі купки.

Хтось не забарився вимовити слово «отрута» — таке горезвісне при цьому дворі, що всі одразу ж позатуляли носи носовими хустинками, або мереживними манжетами. Крізь двері з кімнати стрімко увійшли викликані на допомогу стражники. Півдюжини молодиків накинулися на Жана-Батіста, вдарили його по руках прикладами мушкетів, щоб він випустив смердюче знаряддя замаху, зірвали одну із запон, огорнули нею ящик та одразу ж кинули його у вогонь. Потім ті з них, що тримали Жана-Батіста, брутально потягли його геть, і посадили в один