Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

Ітамар посміхнувся сам собі. Кляті вбивці  відчули погоню... Це на краще. Він застосував магію, яка не дасть їм вирватися з позначеного кола, але її дія ось-ось вичерпається, а застосовувати сильніші чари Ітамар не хотів. Магія має свої непорушні закони, і їх з слід дотримуватися в будь-якому разі.

Оейде довірливо привалилася до грудей Кадмаса. Вона не прикидалася, вона справді відчувала слабкість і запаморочення. Здавалося, серце її і зовсім перестало битися.

Перед тим, як зв'язати їй руки і залишити на болоті, Гла розповіла, що матінка неподалік і запевнила, що тій більше немає жодного діла до Оейде. Якби зустріла,  пройшла б повз неї, як повз порожнє місце.  

Агіль зрозуміла нарешті, яку велику  помилку зробила, викравши дівчину такого знатного роду.  Усе говорило про це: одяг, коні, супровід. Але жадібність затмарила їй очі, і вона  наказала Рамхебу неодмінно піймати таку цінну здобич, не зваживши  на наслідки. Досі всі її вбивства залишалися безкарними.  А ось Рамхеб жадає помститися за те, що залишився без ока...

Ніж просвистів у повітрі, спрямований у голову Ітамара, що їхав попереду. Той із легкістю зловив його і, стиснувши в долоні, перетворив на порох.

Нілас і Вард вистрілили одночасно,  їхні стріли влучили точно в ціль, залишивши на болотних купинах два тіла, уражених на смерть.

– Мабуть охоронці, охоронці... – прошепотіла Оейде, вдивляючись у темні, спотворені обличчя.

– Там ще хтось є! – сказав Нілас і знову натягнув тятиву.

– Обережно! – застеріг Ітамар, – Жінок краще залишити живими!

Рука Ніласа здригнулася, але стріла вже зірвалася і полетіла в темряву. Почувся зойк.

– Ні, не стріляйте, я... нічого... –   проскрипів переляканий голос, –  нікому… –  і благання потонуло в судомному схлипі. 

– Гла! Це Гла, дочка Агілі! – крикнула Оейде, мимоволі хапаючи Кадмаса за руку, – вона допомогла мені, допомогла... не вбивайте її!

– Ніхто не збирається її вбивати, – відповів Ітамар, а Нілас опустив лук.

– Гла! – покликала Оейде.

Кущі зашелестіли, і карлиця, немов привид із білим обличчям, визирнула зі сплетіння кущів і гілок.

–  Підійди, не бійся, –  велів Ітамар.

Та попрямувала до вершників, ступаючи насилу, її маленьке тіло тремтіло і звивалося. 

– Чому ж ти не пішла? – запитала Оейде.

– Мені нікуди йти, – схлипнула Гла, –  матінка  остаточно покинула мене. Її магія закінчується... Я хотіла прослизнути крізь портал разом із ними, але він не пропустив...

– То вони скористалися порталом? – спохмурнів  Ітамар.

– Так, Пане, –  прошепотіла карлиця. 

– Де це сталося? 

– Недалеко... я покажу!

І побігла вперед. Вершники рушили за нею, все ще пильно прислухаючись до звуків ночі.

– Тут, тут! – Гла провела короткими розчепіреними пальцями в повітрі.

– Ми можемо пройти крізь портал і наздогнати їх... Але потрібно з'ясувати джерело магії, а на це потрібен час.

– Я можу сказати? –  тихо запитала Оейде, дивлячись на Ітамара з-під напів опущених вій.

–  Кажи, дівчина!

– Я втомилася від погонь і переслідувань. Я благаю вас... Якщо їм вдалося втекти, то нехай вони йдуть! Боги знають, де закінчуються і починаються шляхи, знають, коли цим шляхам судилося перетнутися... Залишимо помсту на волю богів!

– У твоїх словах є мудрість, – усміхнувся Ітамар, – моєму синові пощастило... Що ж, так ми і вчинимо: залишимо помсту на волю богів...

– Дякую! – сказала Оейде і звернулася до Гла: – Я пропоную тобі стати моєю служницею. Але якщо в Лянсіді тобі не сподобається, ти зможеш піти. Згодна?

– Згодна, – побілілими губами прошепотіла карлиця.

– Добре! Вард, візьми її до себе в сідло! – сказав Ітамар.

Вард простягнув руку. Гла вхопилася за неї і спритно, як кішка, залізла на коня.