Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Ми з Ритою — це вирішене питання, тож варто фокусувати увагу на речах, що є більш пріоритетними.

Треба взяти сезон, закрити угоди за двома контрактами, продовжувати виглядати юніорів, а найголовніше — добряче навести лад у клубі.

Але коли відкатую рядове силове тренування, то впираюся руками в бортик — і тоді мені смішно стає до сказу. Бо я взагалі більше не знаю, що є пріоритетом, а що — ні.

Ми з Ритою — це вирішене питання, так. Ага. Точно. Начебто. З мого боку — точно так. Але ця Рита Шаповалова... Вона, чорт забирай, витончений сейф, який важить тонну, з десятком замків, що пекельно розжарюються, щойно до них торкаєшся.

Осточортіло думати про неї, тому й проводжу кожну вільну хвилину з нею. Бо тільки тоді перестаю думати. Але ми із зайчихою — точно команда. Мінікоманда, яка ніколи не програє. Я — не дурень, і точно таке не зіпсую. Ми із зайчихою чудово проводимо час, особливо коли вона в цьому своєму будиночку розслабляється.

Звичайно, коли вилазимо назовні, то починаються капризи.

Але ні, краще були б капризи. Але це не дівчачі фокуси. Ця дівчина — як довбаний агент ЦРУ. Вона як непробивна стіна.

І я ніколи — жодного клятого разу — не бачив, щоб вона сміялася так само як і сміялася позавчора з дітьми.

Вона, виявляється, вміє.

— То що, капітане, — підходить до мене Марк. — Мене знову дупу відсиджувати відправлять? Що я тепер зробив?

— Вгамуйся, — я стягую з долонь ганчір'я. — Хочу попросити тебе. Займися юніором, Ветренком. Це той, якого вчора типу дивилися. Давай, Марку, наднормово, але так треба.

— Ні, ну якщо ти кажеш, що треба, — потягується він із кислим виглядом і зітхає. — Взагалі-то я для цієї справи непридатний, але буде зроблено.

— Я не просто так прошу, — оглядаю я порожні трибуни. — Саме тебе і саме Ветренка. Давай, не лінуйся.

Салазаров напевно пронюхав, чим я тут займаюся, але поки мовчить. Вичікує, сука. Змушений визнати, що з терпінням у білявого краще, ніж у мене. Тому він і володіє клубом, а я тут Кубок щоразу вигризаю своєю кров'ю.

Та чорт з ним моя кров, а як щодо всіх інших? Коваленко — телепень, і погодився на лайняний контракт. Я не для цього витягав його вісім місяців.

Ще й за Ритою моєю зітхає — зелений зовсім, і все, мабуть, тому, що вловив, як я сам за медсестрою сохну.

Коли доходжу до роздягальні, то виявляється, що Хогай відправив за мною свого лакея. Точніше, одну з помічниць.

— Передай, що прийду тільки за пів години, — відрізаю я, коли вона наполягає, що нам "просто зараз" потрібно йти.

Нічого, почекає трохи. Там, напевно, на гучному зв'язку вже чавкає цукерками Салазаров, от нехай і повисить на дроті.

Бемс! — сам себе запрошую до кабінету директора без стуку через тридцять хвилин. Білявого розумника по гучному зв'язку немає, зате він відправив свого лощеного пса. Який розмовляє з акцентом і завжди так заспокійливо, ніби ми всі на прийомі в гіпнотизера.

— Ми з поліцією все вирішили, і з прокурором, і він сидітиме дуже довго, — починає Сержіо, прокручуючи щось у руці. Хогай киває йому, ніби вони все тут уже не обговорили перед моїм приходом.

— Я думав, ми прогнози щодо рейтингів будемо обговорювати, а не брата.

Закидаю до рота жуйку і влаштовуюся в шкіряному кріслі зручніше. Сто відсотків довгу розмову запланували. Хогай ось бухає коньяк з елітного келиха.

— Та у вас завжди рейтинги на висоті, — усміхається лощений пес. — Ніби як нічого серйозно обговорювати. Ми просто зобов'язані поставити тебе до відома з приводу Вадима. Це прикра, — делікатно морщиться він, — ситуація.

— Нагадай, Сержіо, — починаю я, — а ким ти працюєш у Данила?

— Артур, — бухтить Хогай із крісла, прочищаючи горло.

— Прекрасне запитання, — усміхається ще ширше Сержіо. — Взагалі я — юрист, пане Резнік. Але вважайте, я просто в ролі юридичного консультанта.

— Як першокласний юридичний консультант, як ви оцінюєте подію? І давайте не вдаватимемо, що ви не знаєте, як мій брат пиячив усі ці роки, які в нього борги, і що в нього коїться з головою.

— Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, — продовжує посміхатися він.

— Потрібно думати, як він узагалі потрапив у той зал, — надто голосно відгукується Хогай. — Ось ми якраз це обговорювали, Артуре. Що треба міняти охорону.

Я не відводжу погляду від Сержіо, бо він витримує зоровий контакт. Дідько, Салазаров уміє вибирати людей.

— Якщо я вас правильно зрозумів... — він здається, але я впевнений, що це тільки зовні. — Я запевняю вас, що це нещасний... інцидент із волі тільки самого Вадима.

— Тут мало що відбувається тільки з чиєїсь однієї волі. Взагалі нічого так не відбувається.

— Ну чому ж, — оголює він білосніжні зуби. — От ви часто робите тільки те, що ви самі вирішили.

— Дякую, але я давно покинув країну рожевих поні, — нахиляю я голову, і Сержіо нахиляє голову у відповідь. — Це я тільки думаю, що все роблю з власної волі. А ваш виродок Салазаров, ох прошу вибачення, Данило — у кожній бочці затичка. Я, трясця, перевіряю вранці, чи не спить він під нашим ліжком.

Я утримую тіло в тій самій позі, хоча одразу розумію, що сказав зайвого. Сержіо вдає, що не помітив, але впевнений погляд стає більш задумливим, коли він опускає його на папери перед собою.

— Є ще одне питання, що точно варто обговорити.

Та невже?

Оце так сюрприз.

Зараз почне годинну лекцію про те, що мені не варто уявляти себе тренером чи власником команди.

І цього разу я точно знайду що відповісти.

— Так, Артуре, — підводиться з місця Хогай. — Чорт, зрозумій, ти — найкращий, хто в нас є. Та ти й сам знаєш. І ти в курсі, що ліга останнім часом збожеволіла, коли справа доходить до травм. Вони минулого тижня дзвонили й розповідали, що якимось чином на них наїжджає нідерландський суд. Що типу не дотримуються норм безпеки, все через травму Пікеша. Тому потрібно стежити за здоров'ям.