Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона зазирнула йому в очі й побачила, що влучила в яблучко.
— Ти більше нікому не можеш довіряти, чи не так?
Браян витрусив попіл у щілинку в вікні.
— То ось що ти мені пропонуєш? Довіру?
Рейчел похитала головою.
— Я її вимагаю.
За якийсь час він спитав:
— І в чому ж вона виявляється?
— А ось у чому: ти кілька днів бігаєш туди-сюди, як пацюк, поки за тобою всі ганяються, а тим часом ми з Хаєю та АБ вештаємося каналами Амстердама.
— Тобі подобається цей образ, — зауважив Браян.
— А тоді ти у призначений час і в призначеному місці забираєш паспорт, який я послала назад, до Штатів.
Він так сильно затягнувся сигаретою, що підпалений тютюн затріщав.
— Ти не можеш так зі мною вчинити.
Вона викинула сигарету з вікна.
— Але ж я вже так вчинила, любий.
— Я тебе визволив, — сказав він.
— Ти… що?
— Із в’язниці, яку ти побудувала для самої себе. Я, бля, роками готував тебе до цього. Якщо це не любов, то що…
— Ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти мене кохаєш?! — Рейчел під’їхала до узбіччя й різко зупинила машину. — Тоді вивези мене із цієї країни, надай мені доступ до грошей і повір, що я вишлю тобі паспорт. — Вона тицьнула пальцем у повітря між ними, дивуючись швидкості, з якою розпалився її гнів, і його безмежності. — Бо знаєш що, Браяне? Інших варіантів просто, бля, не існує.
Він опустив погляд і визирнув на сіру дорогу, блакитне небо й поля, що жовтіли, нагадуючи про прийдешнє літо.
«Тепер, — подумала Рейчел, — настає момент, коли він тобі пригрозить».
— Гаразд, — промовив Браян.
— Що — «гаразд»?
— Я дам тобі те, чого ти хочеш.
— А чого я хочу?
— Вочевидь, — сказав він, — усього.
— Ні, — відповіла вона, — тільки довіри.
Він скрушно всміхнувся власному відображенню.
— Як я вже казав…
На міжштатній магістралі Браян надіслав Хаї повідомлення. Йому вдруге за добу не сподобалось, як вона відповіла.
Він, як і було домовлено, написав:
Як справи?
Якщо все було в нормі, вона мала відписати:
Ідеально.
Якщо щось пішло не так, вона мала відповісти:
Усе чудово.
За п’ятнадцять хвилин вона надіслала повідомлення:
Усе гаразд.
У Вунсокеті він наказав їй піднятися на головний пагорб, а тоді проїхати кілька кварталів на південь. Вони звернули на подібну до запиленого шраму вулицю, що закінчувалася глухим кутом — горбком зі сміття, покришеного гіпсокартону та гнутої арматури. Звідти їм відкрився ідеальний вигляд на річку, завод і будинок нічного сторожа. Браян дістав із речового ящика бінокль і відрегулював його фокус, дивлячись на будинок.
— Жалюзі в коморі досі піднято, — зауважив він.
У грудях Рейчел двічі змахнув крильцями горобець.
Браян передав їй бінокль, і вона побачила це сама.
— Може, вона забула.
— Може, й так, — сказав він.
— Але ти віддав цілком чіткі вказівки.
— Але я віддав цілком чіткі вказівки, — погодився Браян.
Якийсь час вони сиділи й стежили за будинком, раз у раз передаючи одне одному бінокль і вишукуючи якогось руху. Одного разу Рейчел подумала, ніби побачила, як на крайньому вікні зліва на другому поверсі ворухнулося жалюзі, та заприсягтися в цьому вона не могла.
І все ж вони знали.
Знали.
У неї закрутило в животі, а земна атмосфера на мить здалася надто розрідженою.
Постеживши ще трохи, Браян сів за кермо, і вони поїхали назад через район; Браян заїхав дещо далі, ніж попередньої ночі, а за кілька кварталів далі на північ узяв курс на завод. Вони в’їхали на його територію старою трасою для вантажних перевезень, що тягнулася паралельно до залізничних колій; у денному світлі кістяк заводу мав іще жалюгідніший і водночас прекрасніший вигляд: він був схожий на побілілі від сонця кістки забитого короля-бога та його величного колись почту.
Вони знайшли пікап, припаркований за кілька ярдів від входу до оболонки корпусу, що стояв найближче до річки. Північної стіни там не зосталось, а більша частина другого поверху зникла. Пікап був страхітливою машиною — чорною великогабаритною «сьєррою», функціональною, із жорсткими обрисами, із засохлою багнюкою на колесах і боках.
Браян поклав руку на капот.
— Не розпечений, але дещо теплий. Вони були тут не надто довго.
— Скільки їх?
Він зазирнув у кабіну.
— Важко сказати. Місць п’ять. Але я сумніваюся, що вони привезли би п’ятьох.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Жива сила дорога.
— Втратити сімдесят мільйонів — це теж дорого, — зауважила Рейчел.
Він трохи оглянув завод. Рейчел знала Браяна достатньо добре, щоб зрозуміти: так він усе осмислює — Браянові очі фіксують його оточення, не бачачи його насправді.
— Хочеш піти проти них? — запитала вона.
— Не хочу. — Він округлив очі. — Але не бачу іншого виходу.
— Можна було б не повертатися до будинку, а просто втекти звідси.
Він кивнув.
— Ти готова покинути Хаю з дитиною?
— Можна було б викликати поліцію. Хая нічого не знає. Вона легко може заявити про своє невігластво.
— Якщо з’явиться поліція, що може завадити хлопцям усередині застрелити Хаю і дитину? Або копів? Або вступити в конфлікт із заручниками?
— Ніщо, — визнала вона.
— То ти ще хочеш накивати п’ятами? Покинути їх?
— А ти?
— Я перший спитав. — Він ледь помітно їй усміхнувся. — Як там казав тобі той покидьок на Гаїті?
— «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»
Браян кивнув.
— Ти можеш витягнути нас звідси? — спитала вона.
— Я можу витягнути звідси тебе. Я не можу витягнути звідси себе так, як ти все влаштувала, але можу витягнути тебе, сонечку.
Вона зігнорувала шпильку на свою адресу.
— Цієї ж миті?
Він кивнув.
— Цієї ж миті.
— Які в нас шанси?
— У нас?
— У мене, — виправилася вона.
— Десь п’ятдесят на п’ятдесят. Щогодини вони знижуються на п’ять відсотків на користь «Коттер-Мак-Канн». Якщо додати нажахану жінку й немовля — якщо ми, звісно, зуміємо врятувати їх від хлопців, які значно краще, ніж ми, вміють користуватися вогнепальною зброєю, — то шанси на успіх падають іще більше.
— Отже, наразі шанси приблизно рівні. Та якщо ми наблизимося до того будинку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.