Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

насамперед на несподіванці, оприявниться. Надійшов наказ десантувати військо вночі проти 1 жовтня не в Кемі, а в порту Реюття біля Торніо. Після здобуття міста частина десантних сил мала перекрити німцям шлях для відступу долиною річки Торніойокі, а решта — рухатися на Кемі, щоб ударити їм у запілля. Водночас треба було атакувати кемське угруповання і з півдня.

Десантування в Реюття без підтримки авіації було ризикованою операцією, а надто з огляду на те, що в неї могли активно втрутитися німецькі військово-повітряні сили, які мали в руках усі летовища в цьому куточку країни. Те, що висадження десанту і здобуття Торніо, незважаючи на це, минуло вдало, треба вважати заслугою командирських здібностей генерал-майора Паярі. Успіхові сприяло й те, що торніоські шуцкорівці й солдати-відпускники зорганізували своєрідне народне повстання проти німців. Після того як до німців надійшла підмога, розгорілися жорстокі бої за місто.

Свідками боїв у Торніо зокрема була група іноземних журналістів. Їх відрядили на північне войовище, щоб вони на місці ознайомилися, наскільки мають під собою ґрунт сповнені прихованої погрози звинувачення росіян, що ми лишень імітуємо війну проти німців. Журналісти із цікавістю стежили за всім, що могли побачити з десантної операції, а також за жорстокими боями й народним повстанням. Якраз у цей час так сталося, що вони самі опинилися посеред бомбардування, яке здійснювали німецькі пікірувальники «Штука». Після того вони зі справжньою переконаністю могли запевняти, що війна між фінами й німцями на півночі — все, що завгодно, але не імітація!

Шторм не вгавав, а тому другий ешелон десанту, який складався з 11-ї дивізії під орудою генерал-майора Гейсканена, висадився аж 6 жовтня. У лютих боях, що тривали дві доби, німецьке угруповання на півночі від Торніо було розбито. 8 жовтня наше військо здобуло й місто Кемі. Десантна операція, як і було заплановано, розв’язала ситуацію в прибережному секторі, тож з’явилася змога розпочати переслідування в напрямі Рованіемі й долиною річки Торніойокі. Для цієї мети генерал-лейтенанту Сійласвуо надали ще 15-ту дивізію, яка днями прибула з прикордонного району на Карельському перешийку.

Рухаючись уперед від Торніо й Кемі, наше військо натрапило на впертий опір, зокрема під стримувальними позиціями, які німці збудували в річкових долинах. Місцевість — широкі болота й безлісі гори — потребувала інакшої війни, ніж та, до якої звикли наші сили в південніших районах. Насамперед обхідні маневри забирали багато часу й сил, і щойно німці помічали загрозу оточення, ар’єргарди починали відходити, мінуючи місцевість і підриваючи за собою дороги. Нечисленні шосейки були розбиті, а осінні дощі й бездоріжжя довели їх до ще жалюгіднішого стану. Дні коротшали, а тривалі марші й неспинні бої ставали дедалі обтяжливішими.

Коли селище Рованіемі, яке німці перетворили на попіл, було здобуто 16 жовтня, німецьке угруповання в долині Торніойокі почало відступати швидше, щоб уникнути атаки через Кіттилю. Спалене селище Муоніо наше військо зайняло 30 жовтня, і воно стало місцем зустрічі колон, які наступали з Торніо й Рованіемі. Петсамською дорогою вони дійшли до сопок Лааніли. Тепер супротивника було відігнано на 400 кілометрів на північ від вихідного пункту, але три найпівнічніші фінляндські громади — Інарі, Утсйокі й Енонтекіе — і досі перебували в руках німецького війська.

В угоді про перемир’я було прописано, що росіяни в разі потреби долучаться до бойових дій, щоб пришвидшити виганяння німецького війська. Без сумніву, участь росіян в операціях скоротила б кампанію і вберегла б нас від чималих втрат. Якби росіяни на першому етапі Лапландської війни активно протидіяли трьом німецьким дивізіям на ділянці Ухта–Кестеньга, це додало б темпу їхньому відступу. І навіть позірний наступ з Петсамо, яке росіяни здобули 15 жовтня, змусив би німців швидше відходити, адже вони мали б причини побоюватися, що буде перетято їхні комунікації через Івало. Я запропонував контрольній комісії, щоб якийсь невеликий загін з російської дивізії, яка стояла на новому кордоні лише за 70 кілометрів від Івало, зайняв перехрестя біля цього селища. Однак мені відповіли, що пропозицію подано запізно. Але коли ми 4 листопада здобули Івало, звідки німців було відтиснуто в бік Інарі, росіяни не забарилися перейти кордон і рушити на Івало. Чималими силами, які перебували на півночі впритул до Івало, у Куусамо й Суомуссалмі, росіяни, тримаючи палець на гашетці, після того контролювали ситуацію у всій північній Фінляндії.

Визначений угодою про перемир’я термін для демобілізації армії скінчився 5 грудня, і, попри наше прохання продовжити його, росіяни від нього не відступалися. Що стосується підрозділів, залучених до лапландської кампанії, їх демобілізація перетворилася на неймовірно складну процедуру. Водночас із тим, як старший особовий склад ішов у запас, молодший набирали в підрозділи, сформовані відповідно до організаційного плану мирного часу. Ті юнаки мусили ставати до бою проти ветеранів-німців, які за чотири роки війни встигли призвичаїтися до умов місцевості в Лапландії й до війни в лісовій глушині.

Це просто диво, що демобілізація не призвела до повного паралічу воєнних дій. У січні 1945 року новоорганізоване військо було готове рухатися далі до північно-західного куточка Фінляндії, так званої «Руки», що простягається поміж сопками до спільного прикордонного стовпа Фінляндії, Швеції та Норвегії за кількадесят кілометрів від норвезького узбережжя Атлантичного океану. У тих безлюдних і негостинних просторах німці до кінця квітня 1945-го утримували в руках останній клаптик фінляндської землі.

У грудні 1944 року наступ на німців досяг таких успіхів, що моя присутність у Ставці вже здавалася необов’язковою. У середині місяця я переніс свій командний пункт до Гельсінкі й водночас передав безпосереднє керування військовими справами начальникові Генерального штабу, генералові піхоти Ерику Гайнрихсу. Перед Новим роком його було офіційно призначено головнокомандувачем збройних сил. За заслуги на посаді начальника Генштабу у воєнний час і зокрема за вправне керування карельською кампанією я нагородив генерала Гайнрихса хрестом Маннергейма І ступеня.

Мій останній наказ на посту верховного головнокомандувача вийшов 31 грудня 1944 року:

Фінляндські солдати!

Востаннє полишаючи безпосереднє керівництво збройними силами Фінляндії і, як Президент Республіки, залишаючись верховним головнокомандувачем, я подумки повертаюся до минулих п’ятьох років і двох воєн, які довелося за той час пройти фінляндському народові.

З почуттям гордості і вдячності я бачу перед собою незчисленні сірі лави, які з непохитною відданістю своєму завданню довіряли мені й підтримували мене. Я з теплом думаю про всіх тих, хто після років боротьби й випробувань — до останнього виконавши свій обов’язок — повертається до мирних справ, як і про юнаків, що й далі служать у збройних силах держави.

Зі святобливістю і пошаною згадую я тих