Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

язичок: «Це байка Лафонтена, еге ж?» — запитала вона, гадаючи, ніби впізнала річ, але не бувши цілком цього певна, бо Лафонтена знала поганенько, та ще й уважала його байки за дитячі твори, зовсім не підхожі для салону. Аби здобути такий тріумф, акторка, мабуть, пародіювала Лафонтена, думала зацна дама. Жільберта несамохіть упевнила її в цих домислах, бо Рахилі не любила, і свою думку, що за такої декламації від байки зостається небагато, висловила надто вже дотепно (так висловився б її батько, залишаючи наївних співрозмовників у непевності, як його розуміти): «На чверть — це вигадка декламаторки, на чверть — шаленство, одна чверть узагалі не має ніякого глузду, а решта від Лафонтена», — завдяки цим словам пані де Мор’янваль могла заявляти, що почуте було зовсім не Лафонтеновими «Двома голубами», а переспівом, де від Лафонтена зосталася хіба що чверть, і їй повірили й нікого це не здивувало, зважаючи на рідкісне неуцтво цієї публіки.

Прибув запізнілий гість, один із Блокових приятелів, і Блок зрадів нагоді запитати його, чи випадало йому коли чути Ра-хилину декламацію, після чого заходився розповідати про неї сам, так присмачуючи і так смакуючи своє враження від цього модерністського читання, що такої втіхи, як зараз, він не відчував запевне і під час слухання. Відтак Блок із надмірним уже екстазом, з’їхавши на фальцет, поздоровив Рахиль, і відрекомендував їй свого друга, який заявив, що ніхто його ще так не захоплював, як вона, Рахиль, а Рахиль, знаючись нині тільки з дамами вищого світу і несамохіть наслідуючи їх, відрекла: «О! я дуже рада, ваша оцінка — для мене велика честь». Блоків приятель спитав її, що вона думає про Берму. «Бідолашна жінка, вона вже надірвала собі пупок. Я б не сказала, що це була особа безталанна, хоча правдивого таланту Бог їй не дав, їй аби тільки бити себе у груди чи заламувати руки. Але, зрештою, вона принесла користь: грала з більшою експресією, ніж інші, до того ж була особа славна, добра, офірувала своє здоров’я для інших. Але, з другого боку, вона вже давно не заробляє ні шеляга, публіці давно вже, навіть дуже давно, не подобається її манера... А втім, — додала вона з усміхом, — скажу вам, що мій вік уже не дозволяв мені бачити її, звичайно, останнім часом, а коли я ще була замолода, то не годна була гаразд розібратися». — «Виходить, вона декламувала так собі? — ризикнув запитати Блоків друг, аби підлестити Рахилі, на що Рахиль відповіла: «Ет, вона ніколи не вміла прочитати жодного вірша: це була проза, китайщина, волапюк, усе, тільки не вірш».

Але я здавав собі справу, що плин часу не конче веде до поступу в мистецтвах. Скажімо письменник XVII сторіччя, який не знав ані французької Революції, ані наукових відкриттів, ані війни, може перевищувати сьогоднішнього письменника, і як Фагон міг бути лікарем не менш великим, ніж дю Бульбон (перевага генія компенсує тут брак знань), так само й Берма була, як то кажуть, на сто голів вища від Рахилі, та час , висунувши її в той самий період, що й Ельстіра, підносив тепер пересіч, хоч і освятив її геній.

Не дивуймося, що колишня полюбовниця Сен-Лу паскудила Берму. Вона робила б це і замолоду. А що не робила цього тоді, то робила тепер. Якщо премудра та предобра світська жінка стає акторкою і виявляє в новому для неї ремеслі великі таланти, святкуючи самі сценічні тріумфи, ми здивуємося, коли, спіткавши її через багато років, почуємо, як вона говорить не своєю мовою, а мовою комедіянток, як злосливо обмовляє колежанок. Усе це додають до людської істоти «тридцять років театру», що пройшлися по ній. Ці роки були в Рахилі за плечима, і вона не відрізнялася від інших.

«Що не кажіть, а вона була пречудова, який стиль, яка своєрідність, який розум, так віршів іще не декламував ніхто!» — освідчила дукиня, потерпаючи, як би Жільберта не наскочила з гострою критикою. Проте Жільберта перейшла до іншої громадки, щоб уникнути зіткнення з тіткою. На схилку літ дукиня Ґермантська відчувала в собі пробудження нових зацікавлень. Світ більше нічого не міг їй дати. Те, що вона сидить на найвищому стільці, було для неї очевидне, як небесна блакить над головою. Вона не збиралася зміцнювати своє й так непохитне становище. Натомість читаючи книги, буваючи в театрі, воліла б не уривати цих лектур та вистав і надалі; як колись у тісному садочку, де попивали оранжаду, вона збирала в інтимній атмосфері, серед вонних вечірніх повівів та хмар квіткового пилку «вершки» найвищого товариства, підтримуючи в ньому великосвітські вподобання, так тепер уподобання іншого роду будили в ній охоту осягати джерела тих чи тих літературних дискусій, знайомитися з письменниками, бачитися з акторками. Її знуджений дух вимагав іншої страви. Аби пізнати цей світ, вона сходилася з жінками, з якими зроду не захотіла б обмінятися візитівками і які, сподіваючись на увагу дукині, покликалися на своє знайомство із директором того чи іншого ревю. Якщо першій запрошеній акторці нове середовище видавалося чудовим, бо вона гадала, ніби з її посестер вона там одна, то воно блякло в очах другої акторки, щойно вона помічала в ньому свою попередницю. Дукиня, ще й досі приймаючи в деякі вечори вінценосних осіб, вважала, що в її становищі нічого не змінилося. Справді-бо, вона єдина, хто мала кров без жодної домішки, вона, хто, походячи з дому Ґермант, могла підписуватися: Ґермант-Ґермант, якби не писала: дукиня Ґермантська, вона, хто навіть своїм шваґеркам здавалася чимось коштовним, таким собі Мойсеєм, урятованим із вод, Христом, завезеним до Єгипту, Людовіком XVII, утікачем із Тамплю, здавалася кимось найчистішим із найчистіших, тепер жертвувала собою ради спадкової потреби в духовній поживі (що вже спричинило соціальне падіння маркізи де Вільпарізіс), і стала другою пані де Вільпарізіс, у якої снобки боялися зустріти ту чи іншу даму не їхнього кола і яку молодняк, констатуючи доконаний факт і не знаючи його прецедентів, мав за якусь Ґермантку гіршого розливу, гіршого урожайного року, за якусь декласовану Ґер-мантку.

Але оскільки і найкращі письменники з наближенням старощів та через свою надмірну плідність часто-густо втрачають талант, можна дарувати світським жінкам утрату з якогось часу достепности. Уже Сванн не знаходив у зашкарублому умі дукині Ґермантської «гнучкости» молодої принцеси де Лом. А на схилку свого віку, стомлюючись від найменшого зусилля, дукиня Ґермантська хоч що казала, то все півтора людського. Звичайно, вряди-годи, а на цьому ранку то й