Читати книгу - "Замогильні записки"

ні про Наполеона: їм не було потреби покидати батьківщину, а крила дозволяли їм полинути куди завгодно, не потерпаючи від поганої дороги. Давні комбурзькі друзі! ми більше були схожими один на одного тоді, коли ласували тутовими ягодами серед бретонських скель!

Дорога була вся у вибоїнах, лив дощ, пані де Шатобріан тяжко страждала і щохвилини поглядала на заднє віконце, чи немає за нами погоні. Ми заночували в Ам’єні, де народився дю Канж, а ввечері наступного дня – в Аррасі, рідному місті Робесп’єра: тут мене впізнали. Вранці 22 березня, у відповідь на прохання дати коней, поштмейстер сказав, що їх залишено для генерала, який поспішає до Лілля із звісткою про тріумфальний вступ до Парижа Його Величності імператора; пані де Шатобріан помирала від страху – не за себе, а за мене. Я сам пішов на станцію і, заплативши більше, залагодив справу.

23 березня о другій годині ночі ми під’їхали до лілльської застави і побачили, що ворота замкнуті, а варті наказано нікого не впускати. Нам не змогли чи не захотіли сказати, чи в місті король. Пообіцявши кучерові кілька луїдорів, я велів йому об’їхати міські стіни й одвезти нас до Турне; якось уночі, в 1792 році, я пройшов цей шлях пішки разом з братом. У Турне я з’ясував напевно, що Людовік XVIII перебуває в Ліллі разом з маршалом Мортьє і готується до оборони. Бажаючи отримати дозвіл на в’їзд до міста, я послав нарочного до пана де Блакаса. Гонець привіз мені комендантів дозвіл, але жодного рядка від пана де Блакаса. Залишивши пані де Шатобріан у Турне, я вже збирався вирушити до Лілля, коли побачив карету принца де Конде. Від принца ми дізналися, що король уже від’їхав і що маршал Мортьє провів його до кордону. Виходило, що лист мій потрапив до Лілля, коли короля там вже не було.

Услід за принцом де Конде в Турне появився герцог Орлеанський. Він мав страшенно невдоволений вигляд, але в душі був дуже радий, що вийшов сухим із води; слова його і вчинки вирізняла звичайна для нього двозначність. Що до старого принца де Конде, еміграція була його богом Ларом. Він нітрохи не боявся пана де Бонапарта; якщо потрібно, він міг битися, якщо потрібно, міг і поїхати; думки його трохи плуталися; він не знав ясно, чи зупиниться він у Рокруа, щоб дати бій, чи поїде обідати у «Великому олені». Він знявся з місця за кілька годин до нас, доручивши мені повідомити його домочадцям, яких він обігнав, що на тутешньому заїжджому дворі подають чудову каву. Він не знав, що я подав у відставку через загибель його онука; він не надто добре пам’ятав, чи був у нього онук; він відчував тільки одне: ім’я його овіяне славою, і славою цією він, можливо, завдячує комусь із роду Конде – але кому саме, пригадати вже не міг.

Чи пам’ятаєте ви, як я вперше опинився в Турне разом з братом, вперше прямуючи у вигнання? Чи пам’ятаєте ви про людину, що обернулася в осла, про дівчину, у якої з вух росли хлібні колоски, про зграї ворон, що сіяли всюди вогонь? У 1815 році ми самі уподібнилися до зграї ворон, але вогню ми не сіяли. На жаль! мого нещасного брата вже не було зі мною. Минуло двадцять три роки; віджили свій вік Республіка та Імперія: а скільки переворотів у моїй долі! Час не пожалів і мене. А ви, нинішні юнаки, розкажіть двадцять три роки по тому над моєю могилою, що сталося з вашими сьогоднішніми прихильностями та облудами.

У Турне прибули два брати Бертени: пан Бертен де Во незабаром повернувся до Парижа; інший Бертен, Бертен-старший, був мені другом. З моїх «Записок» ви знаєте, що нас пов’язувало.

З Турне ми вирушили до Брюсселя: я не знайшов там ні барона де Бретея, ні Рівароля, ні молодих ад’ютантів – усі вони померли або, що небагато краще, постаріли. Про перукаря, який дав мені притулок, ні слуху ні духу. Я проміняв мушкет на перо; із солдата я перетворився на писаку. Я намагався відшукати Людовіка XVIII; він був у Генті, куди доставили його пани де Блакас і де Дюрас: спочатку вони мали намір переправити його до Англії. Якби король погодився на цей проект, йому вже ніколи не вдалося б повернути собі французьку корону.

У пошуках пристановища я зайшов до одного з готелів і розгледів у глибині темної кімнати герцога де Рішельє: він курив, напівлежачи на софі. Він висловився на адресу принців з неприхованою ненавистю і заявив, що не бажає більше чути про цих людей і виїжджає до Росії. Пані герцогиня де Дюрас теж прибула до Брюсселя; вона мала нещастя втратити тут племінницю.

Столиця Брабанта мені огидна; я завжди потрапляв до неї не інакше як дорогою у вигнання; вона незмінно завдавала лиха або мені, або моїм друзям.

Король покликав мене у Гент. Королівські волонтери і крихітна армія герцога Беррійського були розпущені; вони зворушливо попрощалися один з одним у Бетюні, серед бездоріжжя й розгрому. Двісті чоловік з придворного королівського штату залишилися в Бельгії і розмістилися в Алсті; до їх числа входили і мої племінники Луї та Крістіан де Шатобріани.

5
СТО ДНІВ У ГЕНТІ:
Король і його рада. – Я стаю міністром внутрішніх справ par interim [64]. – Пан де Лаллі-Толендаль. – Пані герцогиня де Дюрас ‹…›

‹Шатобріан шукає помешкання в Генті›

Король, чудово влаштувавшись на новому місці з усією своєю челяддю та охороною, скликав раду. Всі володіння цього великого монарха обмежувалися одним-єдиним будинком на території Нідерландського королівства, причому стояв цей будинок у місті, яке, хоч і є батьківщиною Карла V, було ще донедавна столицею департаменту в імперії Бонапарта: за цими іменами приховано чимало подій, між ними пролягло чимало сторіч.

Позаяк абат де Монтеск’ю був у Лондоні, Людовік XVIII тимчасово призначив мене міністром внутрішніх справ. Листування з департаментами не завдавало мені великих клопотів; я легко відписував послання префектам, супрефектам, мерам і помічникам мерів наших добрих міст, розташованих усередині наших кордонів; я не займався лагодженням шляхів і не укріплював дзвіниць; бюджет мій не дозволяв розбагатіти; я не мав у своєму розпорядженні таємних фондів, але грішив непростимим зловживанням – поєднанням двох посад: адже я досі був повноважним посланником Його Величності при шведському королі, який, подібно до його земляка Генріха IV, царював якщо не правом народження, то правом завоювання. Рада наша засідала