Читати книгу - "Замогильні записки"

Чому наперекір своєму інстинкту залишався роялістом в епоху, коли жалюгідне плем’я придворних не могло ні почути, ані зрозуміти мене? Чому змушений був мати справу з натовпом посередностей, що вважали мене за божевільного, коли я говорив їм про мужність, за революціонера, коли я говорив про свободу?

Яка вже тут оборона! Король не боявся, план мій, у якому він побачив певну велич на манір Людовіка XIV, припав йому до душі, але в решти фізіономії витяглися. Вони вже спаковували королівські діаманти (придбані колись на власні кошти монархів), залишаючи тим часом у скарбниці тридцять три мільйони екю готівкою і сорок два мільйони в цінних паперах. Ці сімдесят мільйонів було зібрано податковими інспекторами; чи не краще було б повернути їх народу, ніж дарувати тиранові?

Сходами флігеля Флори сунув угору і вниз нескінченний людський потік; підданці запитували, як діяти, – відповіді не було. Вони зверталися до командирів гвардії, адресувалися до капеланів, півчих, сповідників – усе марно. Порожня балаканина, порожні прожекти, порожній обмін чутками. Я бачив юнаків, які плакали з досади, не в змозі добитися наказів і зброї; я бачив жінок, які втрачали свідомість від гніву і презирства. Пробитися до короля було неможливо – не дозволяв етикет.

Великим заходом, вигаданим проти Бонапарта, став наказ гнати ворога; збежножений Людовік XVIII жене завойовника, що підкорив півсвіту! Старовинний вислів, згаданий у цьому випадку, чудово свідчить про умоспрямування тодішніх державних діячів. Гнати ворога в 1815 році! Гнати! і кого ж? вовка? ватажка розбійників? віроломного сеньйора? Ні: Наполеона, який не раз гнав королів, захоплював їх у полон і навіки мітив їхні плечі своїм незмивним тавром!

Придивившись до цього наказу пильніше, можна було збагнути політичну істину, що залишилася на той час непоміченою: законна монархія, що провела двадцять три роки далеко від свого народу, перебувала на тому ж місці і в тому ж становищі, в якому захопила її революція, а народ устиг піти далеко вперед і в просторі, і в часі. Звідси неможливість взаєморозуміння і об’єднання; релігія, ідеї, інтереси, мова, земля і небо – все розділяло народ і короля; вони здолали різні ділянки шляху – між ними пролягла чверть століття, варта кількох сторіч.

Але якщо наказ гнати ворога лунав дивно через свою старовинну мову, то чи набагато вдаліше діяв Бонапарт, який говорив мовою нових часів? Хоч би що стверджувала офіційна заява, яку влада змушена була помістити в «Монітері», з паперів пана д’Отріва, описаних паном д’Арто, випливає, що Наполеона на превелику силу вдалося утримати від розстрілу герцога Ангулемського: імператору не подобалося, що принц чинить йому опір. А тим часом, покидаючи Фонтенбло, імператор наказав солдатам зберігати вірність монарху, обраному Францією. Хіба, маючи намір знову здійняти руку на французького принца, Наполеон не важився разом і на відроджену владу Бурбонів, і на народні свободи? Як! невже йому не досить крові герцога Енгієнського? Ніхто не чіпав родину Бонапартів: королеві Гортензії Людовік XVIII дарував титул герцогині де Сен-Ле; Кароліна, як і раніше, правила Неаполітанським королівством, проданим зусиллями пана де Талейрана лише на Віденському конгресі.

То був сумний час загального лицемірства: кожен прикривався своїми переконаннями, сподіваючись пережити нинішній день і поміняти погляди, як тільки зміняться обставини; щирими були лише юнаки – через молодість літ. Бонапарт урочисто заявляє, що відмовляється від корони; він їде, а через дев’ять місяців повертається. Бенжамен Констан палко викриває тирана, а назавтра переходить на його бік. Пізніше, в іншій частині моїх «Записок», я розповім про того, хто викликав у нього цей шляхетний порив, кого він зрадив через непостійність своєї натури. Маршал Сульт піднімає війська на боротьбу з їх колишнім головнокомандувачем; через кілька днів він голосно сміється над своєю прокламацією разом з Наполеоном, що запанував у Тюїльрі, і в чині генерал-майора б’ється на боці імператора під Ватерлоо; маршал Ней цілує руки королю, присягається привезти йому Бонапарта в залізній клітці і переходить на бік колишнього імператора разом з усіма підлеглими йому військами. На жаль! а король Франції?… Він оголошує, що смерть за народ стане найдостойнішим фіналом його шістдесятирічного життя… і емігрує до Гента! Бачачи цю відсутність правди у почуттях, цю розбіжність між словами і справами, починаєш зневажати весь рід людський.

Раніше 20 березня Людовік XVIII присягався, що помре на французькій землі; якби він дотримав свого слова, законна монархія царювала б у Франції ще сторіччя; сама природа, здавалося, перешкоджала старому королю врятуватися втечею; сковуючи його рятівною неміччю, але Провидіння судило інакше і не дозволило творцю Хартії виконати обіцяне. На допомогу Провидінню прийшов Бонапарт; цей пекельний Христос узяв за руку нового паралітика і сказав йому: «Уставай, візьми ложе своє, та й іди. Surge, tolle lectum tuum».

4
Втеча короля. – Ми з пані де Шатобріан від’їжджаємо. – Дорожні труднощі. – Герцог Орлеанський і принц де Конде. – Турне, Брюссель. – Спогади. – Герцог де Рішельє. – Король, зупинившись у Генті, кличе мене до себе

Було очевидно, що мешканці палацу мають намір збігти: боячись, як би їх не стали затримувати, вони не повідомили про свій від’їзд навіть людей на кшталт мене, яких розстріляли б за годину після вступу Наполеона до Парижа. Я зустрів на Єлисейських Полях герцога де Рішельє. «Нас дурять, – мовив він, – я стою на варті тут, бо не хочу чекати появи імператора у порожньому палаці».

Увечері 19 березня пані де Шатобріан відправила одного із слуг на площу Карузель, наказавши йому не повертатися, поки він не дізнається напевно про від’їзд короля. Опівночі слуга не повернувся, і я пішов спати. Не встиг я лягти, як прийшов пан Клозель де Куссерґ. Він повідомив нас, що Його Величність відбув з Парижа і прямує до Лілля. Пана Клозеля де Куссерґа послав до мене з цією звісткою канцлер; розуміючи, на яку небезпеку я наражаюся, він виказав мені державну таємницю і до того прислав дванадцять тисяч франків у рахунок моєї майбутньої платні посланника. Я вперто не хотів покидати Париж, не впевнившись остаточно в тому, що король поїхав. Посланий на розвідку слуга повернувся: він бачив вервечку придворних карет. Пані де Шатобріан заштовхнула мене до своєї карети, і 20 березня о четвертій годині ранку ми рушили в дорогу. Я не тямив себе з люті і погано розумів, що я роблю і куди прямую.

Ми виїхали з міста через заставу Сен-Мартен. На світанку я побачив ворон, які, провівши ніч у гілках придорожніх в’язів, мирно злітали на поля, збираючись поснідати і нітрохи не турбуючись ні про Людовіка XVIII,