read-books.club » Сучасна проза » Риб’яча кров 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’яча кров"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Риб’яча кров" автора Іржі Гаїчек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 100 101 102 ... 135
Перейти на сторінку:

— Це безглуздо, що я хочу жити ось так?

Анна посміхнулася. Карі очі й коротке волосся каштанового відтінку. Гарно вдягнена. Знайшла кращу роботу, ходила на курси бухгалтерів, більше заробляє. Розповідала, що робить у квартирі на мікрорайоні.

Коли ми доїли, я взяла її за руку й повела в кімнатку біля спальні. Я відчинила двері, і ми обидві спинилися на порозі. Кімната була вся пропахчена звіробоєм і висушеним приворотнем. Колиска, іграшки. Їх уже була повна коробка від нового телевізора. Дитячий одяг, який я купувала при нагоді під час поїздок у Будєйовіце, лежав, складений на килимку перед колискою.

— Це через це? Через те, що нам не вдається мати дітей?

Вона роздивлялася дитячу кімнату, пафосну й намарну. Сперлася спиною на дерев’яну пройму, її очі вивчали мій відчайдушний вираз обличчя.

— Не принижуй себе через нього, Гано.

— Я не принижую. Хочу мати сім’ю й жити тут…

— Ти для нього занадто сильна особистість, розумієш? Він відчуває, що тобі його не вистачить. Йому потрібна віддана й слухняна жіночка, яка милуватиметься ним. Щоб він був головою сім’ї.

— І це все він мав би з Оліною, так?

— Я цього не говорила.

— Але ж ми обидві це знаємо, Анно. Оліна б йому прала й готувала, і була б щасливою господинею, за цей час у них би народилося двійко дітей, і він би був головою родини, як ти кажеш, і спокійно ростив би собі черево…

Я вимкнула світло й зачинила двері цієї дивної дитячої кімнатки. Провела Анну до автівки. Я дивилася на задні фари її червоної шкоди, доки вона не зникла за закрутом.


Взимку у нас у селі вимкнули освітлення на вулицях. Три канделябри з натрієвими лампами одного дня перестали світити. Один — біля озерця, другий — біля будинку Бертаків, останній — біля під’їзду на площу. Спочатку ми вважали, що вони поламані, але було дивно, що всі погасли нараз. Потім пан Тушл показав нам документ від голови центрального району. Наші опори від’єднали від току. Потім відчеплять дроти й вивернуть із землі стовпи.

— Вони направду хочуть нас звідси витіснити, це зрозуміло, — сказав Петр і подав Тушлові назад папір із печаткою району й за підписом голови.

— Вони можуть і взагалі вимкнути нам світло, так? — запитав пан Бертак.

Майже всі, хто ще лишився в селі, стояли на порозі Тушлового будинку. Ніби вже боялися навіть говорити про це. Кожен добре відчував, як наростає безсилля. У товстому плетеному светрі, із руками під пахвами я тремтіла від холоду й засмучено роздивлялася село. На перший погляд здавалося, що не все було втрачено. Хати стояли, до наступного січня в нас був дозвіл на це від керівництва електростанції. Я звела очі до неба. Сірі хмари, нашаровані над нашими головами, здавалися такими низькими, ніби ось-ось мав піти сніг.

— Іще не все так погано, без світла на площі якось обійдемося, — сказав сусід із хати навпроти Тушла.

— Тільки-от ми постійно говоримо, що все не так уже й погано. Але що буде далі? — запитала я.

Усі поглянули на мене.

— У нас забрали пошту — нічого, ми розноситимемо пошту самі. Скасували до нас автобус, — продовжувала я, — ми сказали «гаразд, будемо їздити автівкою чи ходити пішки з Глубокої». Тепер у нас вимкнули світло, знову скажемо, що «обійдемося без нього». Але колись же зрозуміємо, що в нас геть нічого не зосталося…

Пан Тушл лише махнув рукою.

— А що ми маємо по-твоєму робити? — пролунало з натовпу. — Факт у тому, що ці хати вже давно нам не належать. Щороку ми просимо, щоб нас залишили тут жити. Ми нічого не можемо диктувати. Узагалі нічого не можемо.

— Пане Тушле, скажіть уже щось, — не вгавала я.

— Коли я спілкуюся з керівництвом району, вони просто говорять, що хочуть нас якнайшвидше позбутися. Із нами лише проблеми.

— Вони хочуть мати добрі стосунки з електростанцією, — озвався Петр, — а разом із нами це неможливо.

Натовп розійшовся за кілька секунд, і ми з Петром залишилися на площі самі. На поверхні озерця вже плавало жовте листя. Ми мовчки поверталися до хати. Я чекала, що Петр візьме мене за руку, що всі ці неприємності нас знову з’єднають. Але ми підійшли до відчинених воріт кожен сам по собі.


П’ятничний ранок був холодним, мені не хотілося вилазити з ліжка, о сьомій ранку за вікном був такий густий туман, що коли я розсунула фіранки на вікнах, то не побачила навіть голого гілля дерев. Від Петра в кухні на столі залишилася чашка від чаю, напівпорожній термос і крихти хліба. Я змела їх долонею на порожню тарілку. Розклала вогонь,

1 ... 100 101 102 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’яча кров"