Читати книгу - "Сибіріада польська"

пропадала. Але також нічого з олтаря, бо він не вирішив. Обидві потім вийшли заміж. Вчив їхніх дітей. «Клишонога», «клишонога»...

На станції в Канську зібралася група молодих, здорових, наскільки після гулагу можна бути здоровим і сильним, і не зважаючи ні на що, поїхали по Росії польське військо і Сікорського шукати. Боже, як він їм заздрив! А тим навіть у голову не прийшло, щоб хоч отак, для пристойності запропонувати: «Пане Корчинський, їдьте з нами. То що, що нога? Порадили собі в гулагу, а на війні пан собі не порадить?» Справлявся в гулагу? А може, йому трохи пощастило. Або організм мав витриваліший, ніж інші?

— Ану давай, давай, й... каліка! Не думай, що через тебе ціла бригада буде страждати. Не виробиш норми, як собаку цією палицею тебе затовчу. Польський пан, контра...

І бив його тією палицею за будь-якої нагоди. І без нагоди. То було вже в Богучанах, при зрубі тайги. Готували балки для залізничних шпал. Бригадиром був Олейніков, криміналіст із Казані: напівтатарин, напівросіянин. Бив не лише Корчинського. Але над ним особливо знущався.

— Бистрєй, бистрєй, й... каліка!

Бив за те, що кульгавий Корчинський волікся повільніше від інших по глибокому снігу. Бив, коли той присів на хвилинку перевести дух. Бив, коли трапилося йому стати першим за мискою супу. Це Олейніков відбив Корчинському нирки. Подібно, як добив свого земляка, казанського татарина — Османова.

— Не думай, сукин сину, що якщо ти з Казані, то можеш вештатись...

Серед в’язнів обов’язковими є принципи, яких треба суворо дотримуватися: нікого ні про що не запитувати, поки сам тобі не скаже. Ну й той, що всі є невинні. Від найжорстокіших убивць, «варов в законе», до політичних. Бригадир Олейніков інстинктивно розпізнавав інтелігентів і особливо знущався з них. Ілінський, росіянин з Омська, подібно до Корчинського був учителем. Арештували Ілінського на підставі доносу, що він читає та розповсюджує антирадянську літературу. А пішло через проклятого радянською владою Івана Буніна. Одна бригада, одні нари, одна палиця бригадира, цей самий голод, ця сама «цинга». Розговорилися з Ілінським про... Міцкевича. Схематично, як це в поляка і росіянина, коли починають розмову про літературу, про поезію, почали саме від Міцкевича і Пушкіна і звичайно шукали збіжності: той найбільший для поляків, той найбільший для росіян! Згода: генії! Ніхто з ними пізніше не зрівнявся.

— Пушкін, Міцкевич... До речі, чи ви знаєте, що Іван Бунін також перекладав Міцкевича? Геніально. Послухайте:

Виходім на простор степного океана, Возтонєт в зєлєні, как челн В равнінє вод...

— «Степи акерманські»?

— Нехай пан слухає далі:

То ухо звука ждьот, что можна би разслишит! І зов Літви... Но в путь, нікто Нє позовьот.

Ілінський у задумі повторив кілька разів: «Нікт нє вола, нікт нє вола»... Саме цього Ілінського застав Олейніков зачитаного в книжку і безправно убив...

Лише у Калючому Корчинський довідався про арешт, про трагедію цілої сім’ї Даниловичів. Що тепер з Даниловичем?..

Першим етапом арештованих поляків з Калючого був завжди Канськ і його прославлена «пєрєсилочная тюрма». Туди також потрапив Юрій Данилович. Після смерті синка і коханої Наталки йому завалився дотеперішній світ, а те, що його ще чекало, було йому зовсім байдужим. Залишався у стані такої абсолютної прострації, що навіть про самогубство думати йому не хотілося. Психічно настраждався, був клубком нервів, ненависті та агресії.

Перша авантюра вибухнула, коли сторож тріснув засувом і вштовхнув його до багатоособової камери. Місцевий «пахан» звичаєм блатних хотів увійти відразу у свої права і почав ставити новоприбулим запитання. Данилович, не відповідаючи, відшукав очима вільне місце на нарах і присів. Здивування «пахана» і його підлеглих було таке, що на хвилину притихли. Але тільки на хвилину, бо відразу оскаженілий «пахан» наказав своїм помічникам відібрати у нового клуночок «для перегляду». Перший, який по нього сягнув, ударений ногою Даниловича у підчеревину, відлетів під стіну. Наступний бризнув кров’ю з розквашеного носа. Але за хвилину клубочення тіл у камері досягло надзвичайних розмірів і тривало доти, поки у камеру не ввійшов піднятий шумом сторож. Побитого, стоптаного ногами Даниловича вштовхнули на п’ять днів у карцер. Мокро, холодно, навіть щурі не видержували. Один раз на день миска помийного супу. Три кроки туди, три назад. Після карцеру покликав його місцевий «кум».

— Якщо погодишся, Даниловичу, на співробітництво, переведемо тебе до іншої камери, кращий етап тобі виберемо, в гулагу будемо тобою опікуватися.

Окрім злості на все і всіх, Данилович затявся в мовчанні. Якщо відповідав, то лише на обов’язкові запитання про ім’я, прізвище, статтю, за якою був засуджений. Ставився з презирством до всіх, хто його взяв, може з більшим, ніж до тих примітивних «паханів».