Читати книгу - "Страта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А можливо, за мірками тутешнього Провидіння, винна саме вона — зловмисна авторка, і ті, хто йдуть слідом, виконують роль «санітарів» суспільства? І Провидіння їх іще й винагородить?!
Ліс порідшав. Лицар обернувся:
— Зараз уже вийдемо... Треба буде через річку... Там дорога... схил крутий...
Ірена кивнула.
Якби ж хоч зупинитися на хвилинку... всього на хвилинку. І прочитати оповідання «Про розкаяного». Їй хотілося зробити це з тої самої миті, коли розвиднилося. Так світло і зручно було б читати, але от лихо — часу немає ні хвилинки...
Треба йти і йти, інакше зміст оповідання доведеться тлумачити катові... з поясненнями і доповненнями «від автора».
Ліс розступився.
Ого, схил крутий... Це вже передгір’я; Ірені навіть здалося, що вона впізнає місцину. Наче щось схоже їй доводилося бачити з вікна машини, мигцем, проїжджаючи на помірній швидкості десь шістдесят кілометрів за годину...
Із-під кінських копит сипалось каміння. Летіло, зачіпаючись об схил, аж у воду... Бо на дні яру в’юнився струмок, а може, маленька річка.
Ірені довелося спішитись.
Колись вони з Анджеєм цілий день споруджували на такому ось струмку загату. І нарешті отримали хлюпанку три на три метри, завглибшки Ірені до підборіддя... І хвилин двадцять ганяли надувним м’ячем у водне поло, аж поки не прийшов лісник і не дав їм прочуханки, пригрозивши штрафом, мовляв, від отієї дурної загати лісові тільки шкода...
— Обережніше, пані Хміль... Ірено...
Вона і без того намагалася ступати якомога легше.
...І довелося загату, з такими труднощами побудовану, самим же і розбирати... Пізно вночі, повернувшись до свого намету, змерзлі та голодні... вони випили з досади дві пляшки міцного кріпленого вина — удвох!.. причому Ірена пила нарівні з Анджеєм... а на ранок...
Вона похитнулась. Вхопилася за галузку куща, який вдало потрапив під руку.
Стежка вела вздовж берега, крутосхил ставав усе прямовиснішим, а струмок унизу вже виднівся річкою, і глибина там, судячи з отого виру на поверхні...
І вода ж напевне холоднюща.
— Довго ще, Реку?
— Зараз вийдемо до мосту...
Він не договорив.
Кінь оступився. Місив копитами, обрушуючи цілі скиби піску та глини, на очах у Ірени і Река сповзав усе нижче, вже проїхався черевом по камінню...
Так, вода була холодна. Принаймні кінь вирячив очі так, ніби втрапив у окріп... Бризки піднялися мало не врівень із берегом. Кінь бив копитами вже у воді, намагаючись рухатись вплав, а швидкий потік, щосили штовхаючи важке тіло, відносив коня все далі й далі, вперед...
Ірена дивилася розширеними очима. Кінь плив, а разом із ним пливла приторочена дорожня торба, в якій...
Вона застогнала. Взялася руками за голову і сіла на стежку.
— Вперед!..
Зовсім поруч опинилося біле, шалене обличчя Река.
— Уперед, якщо не хочете...
Із-під ніг сипалася рінь. Спина коня уже зникла за поворотом; та що йому — десь вибереться. Якомусь селюкові поталанить — побільшає майна (якщо, звичайно, коня Рекового не навчено гавкати по-собачому на чужих і віддано розшукувати господаря).
Хоча для «Розкаяного» різниці вже немає. Однаково...
Вона змусила себе підвестись і попленталась.
Життя не закінчилось. Але чи знайдеться ще примірник?..
* * *Міст був, як сирітська радість, — вузенький і хисткий. На двох канатах, на підгнилих палях (якби кінь дістався до цього моста — довелося б у воду стрибати).
— Не дивіться униз...
Ірені була приємна турбота Река — і трошки смішна. Вона зовсім не боялася стрімкої бистрини; цей світ другої МОДЕЛІ у міру тіснішого знайомства з ним здавався все дрібнішим, усе жалюгіднішим, іграшковим...
Цей світ обдурив її. Перше враження виявилося помилковим. Колодязь при дорозі із живою водою, ніби паща доісторичного чудовиська... Декорація. Картон. Єдине, що в цьому світі справжнє й дійсно жахливе — так це оте Провидіння — невідворотні «батіг і пряник» над головою в кожного...
Цікаво, а як їхній герцог завойовує прихильність Провидіння? Якщо, приміром, доведеться дати ляпаса слузі? Відмовляється за обідом від десерту, жертвує свої лакоминки на користь дитячого притулку?..
А симпатяга Рек гадає, що вона боїться хисткого моста заввишки три метри і швидкої течії...
Під ногою у неї проломилася дощечка. Ірена засичала, судомно вчепившись у перила.
— Реку, хто відповідає за цілість цього мосту?
— Що?
Шум води перекривав слова.
— Тут узагалі хоч хтось ходить? — запитала вона сердито.
Рек не розчув.
Протилежний берег був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта», після закриття браузера.