Читати книгу - "Вічний календар"

до будинку Коритовських. А коли сонце стане над Митницею, посунувши в інший простір ще помітний на горизонті білий місяць, когути, виспівавшись, продираючи крилами порохняві обори, накидатимуться на сонних курей, схопивши золотим дзьобом першу-ліпшу за гребінь. От у сльотаві дні, можливо, тому що у відкриті дзьоби когутів потрапляла дощівка, їхнього співу в селищі не чули.

Влітку падали затяжні дощі, і тоді Гелена питала Феліціяна:

«Ти таке пам’ятаєш?»

«Що, люба?»

«Ну хіба так ішли коли-небудь у червні дощі?»

«Та трохи було», — відповідав Феліціян.

«Ніколи», — категорично заперечувала Гелена, вважаючи, що після війни змінилося навіть повітря. Літні вечори в домі, заповнені колись грою в бридж, розмовами, сміхом, перетворилися тепер на нудні розмови на веранді. Деколи траплялися автомобільні прогулянки вздовж Джуринки та польовими дорогами до Ягільниці. Інколи о. Феліштан навідувався з Попідлідвзеленікукурудзи, якого Гелена не зносила, поділитися новинами. Коли служниця накривала на веранді стіл для гостя, Попідлідвзеленікукурудзи розповідав слугам Коритовських, як вони з отцем, повертаючись учора з Чорткова ягільницьким шляхом, погналися за зайцем. Митницький брехун запасався хлібом і водою, знаючи, що Коритовська ніколи не розпорядиться його нагодувати. Служниця виходила з дому іншими дверми і, знайшовши брехуна серед форналів, які душилися від сміху, приносила обід. Останнім часом йому з отцем завжди щось потрапляло на очі посеред поля. Якщо брехунові спадало на думку, що то був вовк, то, звичайно, він рятував перестрашеного пароха від зграї хижаків. А якщо заєць, то він першим кидався за куцохвостим, щоб упіймати.

«Парох, знаєте, — почула служниця голос Попідлідвзеленікукурудзи, — не годен бічи, як я. То лишивім ’го під кущем, аби чекав, коли сполоханий мнов заєц побіжит на отця. Я дав отцеви мішок, а сам, занюхавши заєчий запах, пішов шукати заєчі нори. Поки я бігав за зайцем, так стемніло, що ледво’м знайшов перестрашеного отця коло куща».

«А як ви занюхали зайця?» — запитала вона, знаючи, що старий брехун вигадує небилиці.

«А в тому то й річ, — відповів Попідлідвзеленікукурудзи. — Ше від малого в мене псєчий нюх. Але якщо треба — то й котєчий. Ми ніколи не тримали котів. Я лапав миші сам».

«Слухайте, — перебив брехуна форналь, — а шо з тим зайцем?»

«А-а-а, — неохоче повернувся до заячої оповіді Попідлідвзеленікукурудзи, — та поки я бігав за ним, заєц уже сидів у нашім мішку, а парох навіть не видів, шо маємо вже на завтра на обід свіже мнєсо».

«То ви його загнали до мішка?»

«Наякже! А хто?» — здивувався брехун.

У другій половині липня гінкі тютюнові стебла стрімко росли, розросталися клаповухими, на дві долоні, листками. Кожного року Ягільницька тютюнова фабрика потребувала тонни тютюну. Коли привозили розсаду, Коритовському згадувалося, як вони з Шипракевичем висаджували перші лани. Після тієї зустрічі з Шипракевичем, Коритовські нічого про агронома не чули. Не раз попитував Феліціян Феліштана, але й парох нічого не чув. Слід Шипракевича загубився після переходу Збруча, коли військові частини подалися на допомогу до Києва. Тоді лютував тиф, і, можливо, Шипракевич помер. З усіх довоєнних гравців у Коритовського залишилися тільки парох та Козєбродський. Колишні сусіди, що з’їжджалися літніми вечорами на гостину і бридж, після війни попродавали свої фільварки або віддали в оренду євреям, яких звідусіль наїхало до Чорткова. Якогось року Коритовський, порадившись із Геленою, вирішив передати управління своїми маєтками й перебратися до Львова.

Після війни велика господарка Баревичів упала на руки Анни-мурзихи. У свої шістдесят років удова як могла втримувала родинні морґи. Війна давно закінчилася, хоча підстаркуватий мул із обпеченим черевом у перші повоєнні роки тримався ще на ногах і своїм іржанням відлякував дітвору. А польова кухня одного з Настиних коханців — турка Кюбата, що іржавіла посеред Горб-Долини, давно стала для них бажаною забавкою. Поверталося довоєнне життя. Баревичі в урожайні роки наймали сезонних працівників із придністровських сіл, а Коритовські намагалися впоратися за допомогою своїх форналів. Буковина відійшла до Румунії, буковинці тепер жили за кордоном. У перші повоєнні роки Анна заклала частину землі до державного банку. На позичені гроші купила зерна для посіву, молотарку, кілька коней та корів. А тут, у двадцять четвертому році настала грошова реформа, а тоді у двадцять дев’ятому поширилися світова криза. Анна спродала євреям половину своєї землі, бо впоратися з тими морґами було важко — банки вимагали виплати відсотків, а врожаї були в ті роки низькі. Баревичеві землі розповзалися, наче тонка теляча шкіра, що тріскала в найбільш витертих місцях. «Прикро, — думала собі мурзиха, — що Настя нічим не цікавиться, окрім чоловіків, а внук ще малий».

Настя Баревичева спуталася з Тадеушем Домаховським, польським урядником, працівником колії, й переїхала з ним до Чорткова. Той Домаховський, із розповідей дівчат Бенціровської, міг похвалитися своїм дурнем, від якого деякі чортківські повії, після відвідин Домаховським лупинарію, ходили розкаряченими гусками. Мешкав він на вулиці Колійовій. Винаймав половину будинку з окремим входом і щодня простував пішки до праці на станцію. Довгенько Домаховський кавалєрував, і чутка про його чоловічу дорідність відлякувала молодих відданиць, зате приваблювала заміжніх пань. Бенціровська, наслухавшись про фізичний розмір того, що теліпалося між ногами пана Тадеуша, вирішила сама пересвідчитись у правдивості чуток. Адже дівки могли й прибрехати. Коли Домаховський під ранок вийшов із кімнати Марисі, протоптавшись по дівчині цілу ніч, як кінь по бруківці, Амброзія Бенціровська покликала його до себе. Нічого не підозрюючи, Домаховський увійшов до покою власниці будинку розпусти. Перекрутивши ключ у замку, вона накинулася на Домаховського і звалила його на підлогу. Такої спритності від шістдесятирічної жінки він не чекав. Рука спокусниці враз опинилася на розпірці, і вони обоє відчули, як невидима сила почала розпрямляти чоловічу принаду колійовця. Перебравшись на ліжко, Бенціровська вилізла на Домаховського, ковзнувши своєю шовковицею по його волохатому животі, від чого випрямлений патик досяг таких розмірів, яких Бенціровська ніколи в житті не бачила. Обережно сідаючи, Амброзія відчувала, що в неї всередині все розривається. Так наче риба, заплутавшись у водоростях, розриває їх, намагаючись звільнитися. Бенціровська від болю заплющила очі. Вона уявила, що впустила в себе великого кита, якого бачила на світлинах календарів. Якоїсь миті Амброзія знепритомніла і прийшла до тями аж тоді, коли Домаховський перевернув її горілиць. Побачила його розширені божевільні очі й перекривлений заслинений рот. Ліжко тріщало так, як навесні льодохід на Сереті. І домом хилитало. Позаяк вікно у своїй кімнаті Бенціровська, перед тим як