Читати книгу - "Мальва Ланда"

Чув тепер зовсім поруч голе тіло Мальви: прилягло йому до боку і терлося до нього, голе тіло, не зимне й не тепле, не розпашіле, як Олюнчине, голе тіло. Кликало до себе нечутними словами, притягувало до себе невидимими нитками, наче вода озерна в спеку, щоб ти пірнув у неї, занурився весь із головою і жив тепер у ній водяником… Здавалось, у цю мить йому мало б бути страшно і гидко, адже все життя боявся мерців, навіть прощаючись з мамою в домовині, не зумів торкнутися своїми губами її захололих уст, а тільки зробив вигляд, ніби цілує, щоб сусіди потім не обмовляли, — та зараз чомусь не відчував страху. Тіло це, навпаки, його спокушало, в сутіні відсвічувало білизною, і невідь-чому був певен, що віддасться йому без примусу, хоч і як це безглуздо звучить…

Нараз відчув, що Олюня застигла і сама перетворилася на мерця. Так само, як і минулої ночі, втратила тяму й тепер лежала витягнувшись і ледь-ледь ворушачи ніздрями.

Намірився вже, було, з неї злізти, але побачив, що нема куди. Вони опинилися на самому краю постелі, а поруч була покійниця. Тепер мусив перелізти через неї і лягти з протилежного боку. Це було непросто. Панна лежала, розкинувши руки і ноги.

Тіло його — розм'якле й зіпріле — важко звелось над Олюнею. Обережно підняв ліву ногу і поклав коліно між стегон панни, потім підняв друге і втулив його між стегон обох жінок. Тепер залишалось ліве коліно переставити вбік поза праву ногу Мальви, а на його місце перенести праве. Чому не зробив саме так, важко сказати. Ліве коліно зосталося на місці, а праве опинилося поруч. Тепер він знаходився між стегон панни, просто над її тілом, спершись на лікті. Майже лежав на ній. Знову відчув прохолоду її тіла, відчув її ще дужче — магію її тіла, котре його загіпнотизувало, зневолило і підкорило собі. Чи видалося воно, чи справді так сталося, що раптом якась сила піднесла тіло панни і притулила до нього. Лікті ослабли, і він упав на неї, з подивом відчуваючи, як прутень входить у щось гаряче й м'яке і зовсім не мертве, а живе і пульсуюче, в рідну стихію, в мед, у пух, у м'якуш, у хмару…

Тієї ж миті очі її розплющилися і засвітилися вогнем жаги, а тіло прокинулося і гойднулось, мов од надбіглої хвилі, гойднулось, опало, знову гойднулось і — вже вони обоє рушили в танку, закружляли у вихорі вишневих пелюсток над дахами і димарями, над містом нічним і погаслим, під чаклунську музику, що линула з верховин таємничого замку, в танку тіней і вогнів, мерехтінні зірок і планет, у плетиві рук, ніг, язиків…

Відчув, як її тіло спроквола нагрівається, як проникає туди живлюще полум'я і засвічує її зсередини, як підносяться її перса, бубнявіють пиптики, як стегна її замикаються над ним і гойдають усе гойдливіше, змушуючи підкоритись тільки їм, стати їхнім невільником, падати з ними наосліп у прірву найглибшу і випірнати із ними на поверхню, як стає усе пекучішим і захланнішим пекло її тіла… Та при тому всьому руки її все ж важко було назвати руками живої людини, все, що вона чинила, чинила в химерному стані сомнамбулізму, з кам'яним виразом обличчя, без жодного згуку з вуст, наче механічна лялька, запрограмована саме на такі, а не на інші рухи. Обриси її вуст не змінювалися, хоч він і торкався їх у припливі почуттів своїми вустами. Вони не приймали його, і було, відчуття, що цілує манекен. Живою можна було визнати хіба лише нижню половину її тіла, та й то не всю, бо таки не мав певности, чи це панна підгойдує його, чи просто пружини ліжка…

О панно, ви мовчите, і мені робиться страшно, що ви мертва. Адже ж ви не мертва, правда? Я не вірю в це.

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»

Ви віддаєтесь мені з запалом жагучої жінки, я чую це. Навіщо ж ви дурите, що ви мертва? До того ж, тільки мене, бо всі інші жодних сумнівів не мають. Це так жорстоко, те, що ви робите.

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є? є?»

І, як по правді, то ви ж мене й спокусили, ви все вчинили для того, щоб я взяв вас в обійми. Ваше тіло прохолодне і пружне, наче туго надута ґумова лялька, випаровувало якісь флюїди, що запаморочили мене, і я втратив будь-яку владу над собою. Навіть зараз мені здається, що я розмовляю з вами вашими словами, я навіть відчуваю, як ви вкладаєте їх мені у голову. В мене враження, що я вже не я, а котрийсь ваш орган — може, язик, може, живчик, а може, всього лиш згусток вашої слини, що катуляється з ясен на ясна і кожної хвилі готовий вилетіти з вуст у порох дороги…

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»

Якби ви були Мальвою, я б ніколи не посмів зайнятися з вами коханням, я б боронився, як міг. Мальву можу кохати лише в мріях, а коли вона мені об'явиться, я буду її обожнювати. Але ви не Мальва! Комусь забаглося мене подратувати. Олюня тут лише сліпе знаряддя в хитрих і підступних руках. Ви просто вродлива змерлиня, саме тільки тіло без душі, інструмент для грання, порожня дудка, надута гайда. Я знаю, над усе ви прагнете, щоби я випорснув вам насіння, щоб запліднив вашу змертвілу царину, і тим ви мене вже навіки до себе причаруєте. Але не буде по-вашому — мій мозок повстав проти вашої сили, я — вільний, я — птах, я вириваюся з ваших обіймів!

«Що ви не кажете? е?»

Він рвонувся, але її ноги міцно тримали його: тепер побачив, що то вже не жарти, й цілком можливо, що його життя в небезпеці.

— Пусти мене! Пусти!

Але як він не смикався, як не звивався, а обійми покійниці не слабли. Водночас почав відчувати, як тіло її поволі холоне і як цей холод проникає і в нього. Та що найдивніше: навіть те місце, котре ще хвилю тому було найпалкішим, стало зимніти і навіть звужуватися, мабуть, від холоду. За якийсь час він ледве чи зможе висмикнути прутня. Мусив негайно щось вчинити, поки не настане та фатальна хвилина, коли вже