Читати книгу - "Грот афаліни"

— Піт був у дельфінарії, а нічого не може сказати, які команди подавав той дресирувальник.

— Він дельфінів бачив під час вистави, а не на заняттях.

— Я ж казав Піту: рано! Хай краще вивчаться. Ні-і, давай-давай, хап-хап. А тепер хоч під хвіст їм труби.

— А якщо більше не було б такого зручного випадку?

— Не було б, то самі влаштували б. Терпінням треба було запастися, терпінням!

— Терпінням… А забув, що час — гроші? Не знаєш, де виграєш, де програєш. Спробуємо, не вийде нічого — доведеться Судзіра в долю брати.

— Це той дресирувальник?

— Еге ж… Штучка — пальця в рот не клади.

— Шеф сьогодні припливає, то скаже, що робити.

— У шефа, думаєш, парламент, а не голова?

— Не парламент, але — голова.

— Погодиться шеф… Не бачу я іншого виходу. Якщо на одному втратимо, то на іншому виграємо.

— Сніданок де? На пустій каві скоро ніг не потягнеш. Злопати б хоч зо два сандвичі.

— Он… на ті черпалки я поклав.

— Мішка рогожного ти не брав? Я кинув учора на черпалки, щоб трохи просох.

— Не бачив… Може, краби стягнули.

— А рибу куди поклав?

— Там же… Не доберуться, не турбуйся.

— З оцими крабами… Відбою немає. Лізуть, як мухи на струп.

— Гадаєш, допоможе ота риба? Дельфіни не голодні, начхати їм на наше частування.

У Янга давно свербіло в носі. Він і на перенісся натискував, і сякався тихенько, і чухав пальцем у ніздрях. Не допомогло, чхнув — вибухово, бо затискував і ніс і рот долонями.

— Будь здоровий! — сказав правий аквалангіст.

— Це ти мені? Я не чхав… Може, дельфін.

— А що, дельфіни теж чхають?

— Може, і чхають. Кажуть, у них мозок дуже на людський схожий.

— Якщо такий схожий, то, може, їх і спокушати треба чим-небудь іншим… Скажімо, вином, а не рибою.

— Ха-ха, ну й придумав!

— Риби у печері вистачає, поки не переловлять всю — не сунься. А переловлять — самі на поклін прийдуть. А ми їм: хто не працює, той не їсть.

— Старий, ти не соціаліст? Тепер модно під соціаліста маскуватись.

— Ти що — того? — правий аквалангіст покрутив пальцем біля скроні.

— Гм… Виходить, ти самостійно відкрив один з основних соціалістичних принципів.

— Виходить, соціалісти — не дурні, якщо до цього додумалися.

— Розбалакалися ми тут…

— Ніхто не почує.

— Я не про те. Працювати треба, а ми… Зволікаємо час, зволікаємо. А потім Піт або шеф спитають: а що ми зробили за цілий день?

— Ага-a… Щоб вони виздихали, ці дельфіни… Знаєш. давай поснідаємо, а тоді й почнемо.

— Давай, хіба я проти?

Обидва на плоту стали на коліна, загребли руками воду, щоб щільніше пристати до пляжу. Неначе боялися намочити гідрокостюми. А пристали, то перший, що, ступив на берег, почав виробляти ногами всякі викрутаси, ніби стукав ними туди й сюди, щось розкидав на всі боки. Спинився біля купи совків, заглянув з одного боку, з другого, потупав грізно, лякаючи крабів.

— Старий, ти не пам'ятаєш, що робиш. Ніякої рогожі тут немає.

— Ч-чорт… Я ж не з'їхав з глузду. Невже краби могли потягнути? — той, що чортихнувся, озирався довкола, оглядаючи всю площадку. Потім пройшов повз самий край, вдивляючись у воду. Звідкись з правого боку, де була вже темрява, приніс дві круглі речі, схожі на решета, поперевертав їх. Обидва аквалангісти посідали на них лицем в лице, і стали потрошити виблискуючий прозорий мішок з харчами. Сиділи так, що один закривав трохи другого і закривав те, що діставали з мішка. Говорили далі напівголосно, і Янг, хоч і наставляв здорове вухо, нічого не міг розібрати.

Уявив, що вони їдять, яку смакоту, і в шлунку почалися голодні болі. Зачерпнув долонею солоної води, ковтнув. Почало нудити.

Сидів на ласті, зігнувшись, притиснувши долоні до живота, а лікті до боків. Дрижаки вже не били, рогожа і ласт усе-таки допомагали. Старався більше не думати про їжу, зосередитися на тому, що почув з розмови цих двох.

Очікується сьогодні приїзд якогось шефа… Сподіваються, що шеф дозволить покликати сюди Судзіра…

Так, це — головне. Так що — одразу підпливти до Судзіра? Так і так, мовляв… Усе-таки знайома людина, разом у дельфінарії працювали. Можливо, допоможе вибратися?

«Перелякається, як побачить мене. І так підозри на нього падали, що допомагав дельфінів красти. А тепер будуть явні докази, що співучасник. І я — свідок… А навіщо йому свідки? Чи не краще позбавитися від них?»

«Стривай, стривай… Він же не дурень. Він сам бачив, як горнуться до мене дельфіни… Не обійтися йому без мене. Злякається тільки спочатку, а потім захоче використати. Без мене йому як без рук! З чужинцями ж дельфіни не йдуть ні на які контакти…»

«Триматиме, як у тюрмі-темниці, світу білого не побачу ніколи. А Радж пошукає трохи, пошукає і… перестане…»

Гірко Янгу й сумно, кривдно за свою долю. «А я ж не жив ще, мені ж тільки дванадцять років…»

«От якби акваланг у них украсти… Не потрібний костюм, не потрібні ласти, маска… Аби загубник у зуби, аби вдихнути зо два рази… А-а-а! Бульбашки… Розріжуть, як ножем… Як крізь них пробратись?»

«Дурень… Треба було дивитися краще, чи не можна ті залізні штуки, на яких бульбашки робляться, трохи підняти. Щоб під них підлізти… А я «ляльки» просовував… Оце так дурень! А тепер уже й сили не вистачить другий раз у масці підпливти…

Тим часом аквалангісти поснідали. Усього, здається, не з'їли, бо щось скидали назад у прозорий мішок. Один потім устав, поглянув куди викинути, але кинув тихо під лампочку до купи черпалок. Потім, певно, приберуть, винесуть нагору… Обидва одразу стали квапитися, ніби захотіли наздогнати згаяний час. Перенесли на пліт кілька совків, ті круглі штуки на яких сиділи, мішок з рибою, підводні ліхтарі, ласти, маски, акваланги і ще якийсь згорток.

— Дурниця оці ліхтарі. Довго при них не напрацюєш, — сказав один.

— Я взяв пару запасних батарейок.

— Все одно це не робота. Ну, дві години промучимося, три, а користі? Лінію треба тягнути — я казав уже.

— Скажемо мотористові, хай сьогодні ж зробить.

— Безголові ми… Треба було хоч пару веселець з гумового човна взяти.

— Ага… Та й гумовий човен знадобився б: скільки вже часу минуло, а ми ще добре печеру не обстежили.

— Піту це нецікаво. Йому