Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

зростав аж до таких розмірів, щоб перетворитися на їх головне заняття, і то було на краще. Ні він, ні вона цього не прагнули. Обоє дійшли згоди щодо цього точно так же, як погодилися щодо будинку, який вони згодом купили у Павнолі[243], як погодилися на дітей, коли надійшов час їх мати. Вони домовлялися. А коли не могли дійти згоди, вони знаходили компроміси. Але здебільшого таки погоджувалися, їхні погляди збігалися.

«Як твій шлюб?»

Гарний шлюб. Нормальне заміжжя. Донні з’явився у 1986-му — вона покинула роботу, щоб його народити, і якби не додаткова підпора, завдяки фірмочці «Монети & інші колекційні раритети Андерсона», на другу дитину не наважилася б, — а Петра народилася у 1988 році. На той час порідшало на тімені колись густе каштанове волосся Боба Андерсона, а у 2002-му — того року, коли «Макінтош» Дарсі нарешті заковтнув цілком всю інформацію з її «Ролодекса» — в нього там уже сяяла чималенька лисина. Він експериментував з різними способами зачісування того, що в нього ще лишалося, через що, на її думку, лисина виглядала тільки більш підозрілою. А ще її дратували його намагання повернути собі шевелюру за допомогою двох із безлічі магічних засобів того штибу, що їх серед глупої ночі рекламують крутійського вигляду діляги на кабельних каналах (Боб Андерсон, досягши середнього віку, перетворився на якогось нічного сича). Сам він їй не розказував про це, але вони мали спільну спальню і, хоч вона й не була достатньо високою, аби отак просто зазирнути на верхню полицю шафи, натомість іноді Дарсі використовувала стілець, щоби прибрати його «недільні сорочки», тобто майки, в яких він порався в садку. Отамто вони й ховалися: флакон якоїсь рідини у 2004-му, а через рік — слоїк із маленькими світло-зеленими желатиновими капсулами. Вона за назвами пошукала про них інформацію в інтернеті, вони виявилися недешевими. «Та звісно ж, магія ніколи не бува дешевою», — подумалося їй тоді, як вона потім згадувала.

Та хай хоч там як не дратуючись, а вона зберігала спокій щодо магічного зілля, а також щодо вживаного «Шеві Сабурбена»[244], який йому навіщось заманулося придбати саме того року, коли ціни на пальне почали реально лізти вгору. Оскільки він отримував своє, то Дарсі припускала (насправді вона була цього певна), що може наполягати на літніх таборах для дітей, на електрогітарі для Донні (він грав два роки, достатньо, щоби продемонструвати на диво гарні успіхи, а потім просто взяв та й покинув), на кінному клубі для Петри. Успішний шлюб — це постійне балансування, втім, про це кожен знає. Успішний шлюб також залежить від високого рівня терплячості при роздратуванні — це та річ, яку добре розуміла Дарсі. Як співає Стіві Вінвуд «Ти мусиш з цим погойдуватися, бейбі»[245].

Вона погойдувалася. Він теж.

У 2004-му Донні поїхав до Пенсільванії навчатися в коледжі. У 2006-му Петра вступила до «Колбі»[246], зовсім неподалік від дому, у Вотервілі. На той час Дарсі Медсен Андерсон виповнилося сорок шість років. Бобові було сорок дев’ять, і він усе ще займався скаутами «Вовчатами»[247], разом зі Стеном Моріном, хазяїном будівельної фірми, котрий жив далі по дорозі, десь за півмилі від них. Іноді їй зринала думка, що доволі дивно виглядає її лисіючий чоловік у шортах-хакі і високих коричневих гольфах, збираючись у щомісячний Похід У Дикі Хащі, але ніколи вона не промовляла цього вголос. Його лисина тепер уже цілком утвердилася на своїй позиції; окуляри він мав біфокальні; а вагою розпрігся від ста вісімдесяти до двохсот двадцяти фунтів[248]. Він виріс до статусу партнера в бухгалтерській фірмі «Бенсон & Бейкон», котра відповідно змінила назву на «Бенсом, Бейкон & Андерсон». Вони переїхали зі свого початкового будинку в Павнолі до дорожчого, в Ярмуті[249]. Її груди, колись невеличкі, пружні, високі (найкраща її окраса, як вона гадала; ніколи їй не хотілося бути схожою на офіціантку з якогось там «Гутерса»[250]), побільшали, пом’якшали і, звісно ж, опадали, коли вона перед сном знімала з себе ліфчик — а чого ще очікувати, коли наближаєшся до півстолітньої мітки, — але Боб так само час від часу примощувався іззаду неї, забираючи їх у долоні. Чаї від часу траплялася приємна інтерлюдія на другому поверсі, у спальні, вікно якої дивилося на їхню затишну ділянку розміром два акри, а якщо він покваплювався з вивершенням, часто залишаючи її не удоволеною, де часто не значить завжди, то втіха від утримування його після того, як те відчуття теплості його чоловічого тіла, коли він, лежачи поряд з нею, спливав у сон... це задоволення ніколи не зраджувало її сподівань. То було удоволення, як вона гадала, від усвідомлення того, що вони все ще разом, коли чимало інших тепер вже окремо; удоволення від певності того, що з наближенням до срібного ювілею, їхній курс залишається так само незмінним, як і завжди.

У 2009-му, через двадцять п’ять років після їхнього «згодні», що колись прозвучало в маленькій баптистській церкві, якої тепер вже не існувало (на тому місці, де вона була стояла, тепер лежала парковка), Донні з Петрою влаштували для них сюрпризну вечірку в «Березовому гаї» у Касл-В’ю. Присутніми були лише п’ятдесят гостей, шампанське (гарний сорт), стейки, чотириярусний торт. Ювіляри танцювали під пісню Кенні Логгінса «Попускаймося»[251], ту саму, під яку вони колись танцювали на своєму весіллі. Гості аплодували відривним па Боба, про котрі вона вже геть забула, поки оце не побачила їх знову, і ця його невимушена граційність відгукнулася в ній гострим болем. Та й ясна річ; він виростив собі черевце на додаток до дратівливої лисини (принаймні для нього самого дратівливої), проте все ще був напрочуд легконогим, як на бухгалтера.

Але все те було всього лиш формальною історією, темою для некрологів, а вони все ще залишались доволі молодими, щоб думати про таке. Такою історією ігнорувалися приватні дрібнички їхнього шлюбу і ті банальні дива, котрі, як вона вірила (сильно вірила), утверджували цінність їхнього партнерства. Той випадок, коли вона з’їла зіпсовану креветку і цілу ніч блювала, сидячи на краєчку ліжка з просяклим потом, прилиплим до шиї волоссям, і сльози котилися їй по палаючих щоках, а Боб сидів поряд з нею, терпляче тримав миску і відносив її до ванної, де виливав її й мив після кожного нападу — щоби від смороду її не нудило ще гірше, як він казав. Він прогрівав двигун машини о шостій