Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Стежка, яка спускалася до берега, була така крута, що коней довелося вести. Під густо порослими ялинами було так темно, наче хвоя пожерла денне світло, і Мо знову відчув, як важко йому на серці. Зате Віоланта так нетерпляче ступала попереду, що решта насилу встигали йти за нею поміж стовбурів.

— Жахири! — прошепотів Вогнерукий, коли тиша між деревами стала не менш темна, ніж глиця, що встеляла землю. — Чорні ельфи, красноголовці — тут є все, від чого затремтів би Фарид. Сподіваймося, в цьому замку таки ніхто не живе.

Коли нарешті вони вийшли на берег озера, над водою нависав туман, і замок та міст підносилися з білого мороку, наче щойно народилися там — кам’яні відростки з водних глибин. Хатинки на березі, коли придивитися, набагато переконливіше свідчили, що в них давно ніхто не жив. Мо повів коня до однієї сторожової башти. Двері було спалено, всередині все почорніло від сажі.

Віоланта підступила до нього.

— Один небіж мого діда був останнім, хто спробував пограбувати цей замок. Він не переправився через озеро. Мій дід навмисне натренував хижих риб. Вони мають бути більші за коней і дуже ласі на людське м’ясо. Озеро захищає цей замок краще, ніж могла б будь-яка армія. В замку ніколи не було багато солдатів, але мій дід завжди дбав, щоб там існував достатній припас про випадок облоги. Там була худоба, а на деяких внутрішніх подвір’ях він звелів вирощувати овочі й посадити фруктові дерева. Але мати все одно казала, що найчастіше їм доводилося їсти рибу.

Віоланта засміялась, а Мо занепокоєно поглядав на темну воду. Йому здалося, ніби він бачить між пасмами туману, як тягнуть усіх мертвих солдатів, які намагалися пройти неприступним мостом. Озеро видавалося відображенням Чорнильного світу, водночас гарним і страхітливим. Поверхня була гладенька, мов скло, але берег — грузький і болотяний, а між білим від інею очеретом дзижчали рої комах, яким зима вочевидь нічого не могла заподіяти.

— Чому ваш дід жив у такому далекому закутку?

— Бо йому набридли люди. Що тут дивного? — Віоланта й далі дивилася такими зачарованими очима, наче не могла повірити, що її очі нарешті бачать замок, який досі вона знала тільки з розповідей. Дуже часто ми тужимо за тим, про що нам спершу розповідають слова або малюнки.

— Материні кімнати містяться в лівій башті. Коли дід почав будувати замок, тут ще ходили велетні. — Віолантин голос звучав так, наче вона розмовляла уві сні. — Це озеро тоді було єдиним місцем за межами міста, де можна було бути в безпеці від них, бо навіть вони не могли перейти його. Але вони полюбляли спостерігати у воді своє відображення, тому це озеро називали ще Дзеркалом Велетнів. Моя мати боялася велетнів. Вона ховалася під ліжком, коли чула їхні кроки, проте завжди запитувала себе, які вони були б заввишки, якби стояли не на далекому березі, а просто перед нею. Якось, коли їй було років п’ять, на березі з'явився велет із дитиною, вона хотіла бігти до них, але нянька зловила її ще на початку мосту, а мій дід, щоб покарати її, замкнув на три дні і ночі в тій башті. — Віоланта показала на одну з башт, що, мов голка, здіймалася поміж решти башт. — Ця башта була єдиною частиною замку, про яку мати розповідала не дуже охоче. Там на стінах є картини жахів і озерних страхіть, вовків і змій, розбійників, убитих подорожніх… Мій дід звелів намалювати ті картини, щоб показати доньці, який небезпечний світ по той бік озера. Велетні часто забирали людей як іграшки. Надто дітей. Ти чув про це?

— Я читав про це, — відповів Мо.

Щастя у Віолантиному голосі зворушило його, і він не вперше запитував себе, як могло статися, що та сама книжка, яка так багато розповіла йому про вогненних ельфів і велетнів, так мало сповістила про доньку Змієголова. Для Феноліо Віоланта була тільки однією з побічних постатей, бридка, нещаслива дівчинка, не більше. Можливо, від неї можна чогось навчитися. Малі ролі люди можуть перетворювати на великі, якщо грають їх по-своєму.

Віоланта, здається, забула, що він стоїть поряд. Вона, здається, забула все, навіть те, що приїхала сюди вбити батька. Вона з такою тугою дивилася на замок, наче сподівалася наступної миті побачити над зубцями матір. Але зрештою круто обернулася.

— Четверо з вас лишиться коло сторожових башт! — наказала вона солдатам. — Решта поїде зі мною. Але їдьте повільно, я не хочу, щоб цокіт копит ваших коней привабив риб. Мати розповідала, що вони вже десятки людей похапали з мосту.

Солдати занепокоєно загомоніли. Вони були ще майже дітьми.

Але Віоланта не зважала на них. Вона підібгала сукню, чорну, як і все, що Мо бачив на ній, і Бріана допомогла їй сісти верхи.

— Ось побачите, — проказала вона, — я знаю цей замок краще, ніж якби жила в ньому. Я простудіювала всі книжки, які існують про нього. Я знаю всі його закутки і всі таємниці.

— Ваш батько був коли-небудь тут? — запитав Вогнерукий, тільки-но Мо подумав про це.

— Лише раз, — відповіла Віоланта, взявшись за вузду й не дивлячись на Вогнерукого. — Коли сватав мою матір. Давно те було. Але, думаю, він безперечно згадає, що цей замок неприступний.

Віоланта повернула коня.

— Їдьмо, Бріано, — мовила вона й під'їхала до мосту. Але кінь злякався, побачивши кам'яний шлях над водою.

Вогнерукий мовчки підвів свого коня до Віоланти, взяв вузду з її рук і повів її коня вслід за своїм на міст. Солдати пішли за ними, над водою відлунював цокіт копит.

Мо останній виїхав на міст. Йому раптом здалося, ніби увесь світ складається з води. Туман огортав обличчя, і замок розпливався над озером, мов похмурий сон: башти, зубці, містки, криті галереї, глухий мур, пошарпаний вітрами і хвилями. Міст видавався безкінечним, а брама, до якої він вів, недосяжною, але зрештою брама почала збільшуватися з кожним цоканням копит його коня. Башти і мури заповнили небо, мов грізна пісня, і Мо побачив, як під водою повзуть темні тіні, наче сторожові пси, що зачули їхнє наближення.

«Який той замок? — чулося йому, як запитує Меґі. — Розкажи!»

Що відповів би він їй? Мо поглянув на башти, такі незліченні, ніби щороку з’являлися нові, на лабіринт галерей та містків і кам’яного грифа над брамою. «Меґі, він не схожий на щасливий кінець, — чулося йому, як він відповідає доньці. — Він видається