Читати книгу - "Скрут"

— Відпустіть мене, — попросила вона пошепки. — Невже вам мало? Того, що ви зі мною виробляли? Дозвольте мені… пожити…

Від приниження горло в неї стиснулося, начебто здавлене холодною рукою.

— То він не прийде? — запитали з гілля так само глухо.

Ілаза повільно похитала головою:

— Ні. Він не прийде. І будь-який інший не прийшов би. Все це з самого початку було…

Ялинова лапа затріщала. Ілаза від жаху припала до землі; міцна гілка переломилася, мов соломинка, важко захиталася над багаттям, струшуючи лусочки шишок та інше сміття.

Сусіднє дерево пригнулося ледь не до землі; Ілаза, втиснута в килим із осипаної глиці, бачила, як мотузки павутиння розлітаються навсібіч, обвиваються навколо гілок, викручують руки ялинам і з корінням вивертають кущі.

Вона боязко підняла голову й побачила, як із дерева на дерево перекидається ледь помітна в півмороку безформна тінь. Судомно здригалися крони й золотим дощем сипалося потривожене листя; на всьому шляху скрута ламалося гілля та розривалося сіре павутиння. Ілазі ввижалося, що вона чує сухе шипіння, начебто хтось, ледь стримуючи крик болю, втягує повітря крізь стиснуті зуби. Потім, начебто бажаючи приєднатися до цього шаленства, налетів рвучкий вітер — і їй привиділося, що цілий ліс втягує повітря крізь зціплені зуби, стримуючи крик. Що дерева метаються, безпорадно здіймаючи до неба руки, силкуючись вирвати з землі незграбне коріння, бажаючи бігти світ за очі звідси…

Багаття, збуджене вітром, знову ожило. Забігали жовті язички, червоногарячим спалахнув жар; Ілаза здригнулась. У непевному світлі їй привидівся чоловік, який сидів навпроти неї. Наполовину безлистий кущ точно копіював розпачливу позу — чоловік згорбився і стиснув долонями опущену голову, Ілаза здригнулася — видіння було настільки виразним, що їй почувся стогін.

І стогін таки був. Глухий, він чувся здаля, чи то з неба, чи з-під землі; а може, то стогнав змучений скрутом ліс.

Адже не скрут, справді, примудрився настільки глухо застогнати, вкласти в цей звук стільки туги? Уже ж ніяк не скрут.

* * *

На ранок уже було видно ліс.

Ігар цього сподівався — проте все одно здригнувся, коли розгледів зубчасту смужку на обрії.

Місяць, якого дивом вдалося запрягти, слухався тільки жорстких наказів, які віддавалися з допомогою поводів; кінцем віжки він хльоскав коника по крупу. Інакше той іти не бажав — а батога в господарстві Тіар не знайшлося.

Він поганяв і поганяв; губи в нього обвітрилися й стали схожими на дві розтріскані, висушені пустелі. Душа його…

Душі не було. Порожня чорна діра, свист віжки, яка опускається на конячий круп, і краєчок лісу на обрії. Незвично широка, порожня лава. Й гнітюча присутність жінки…

…яка мовчить, зв’язана, запхана до багажної скрині.

Він розгойдувався, мов дерев’яна лялька, яку неможливо покласти на бік. Далі виявилося, що він ще й говорить — півголосом, невиразно й незрозуміло до кого звертаючись. Боротися з цим було марною справою, а тому він залишив усе, як було, та їхав далі, пропускаючи повз вуха власне бурмотіння.

…Скільки їх було? Жінок, яких він приймав за Тіар? «…ти знайдеш її, як у темряві знаходять маяк. Вона не схожа на інших жінок…»

Жодна з них не була схожа на інших. «Ясновельможна» з вдачею гадюки… Пінка, яка щиросердно раділа життю — без рук і без ніг… Портова шльондра, що мріяла купити будинок і торгувати сиром… Тініар, знівечена хворобою, котра носила колись перстеник із зеленим камінчиком… Польова царівна зі шрамом біля шиї, щаслива й божевільна… Цвинтарна принцеса, спогад про яку викликає напад пекучого сорому… Точніше, викликав досі. Поки йому ще було чим соромитися.

…А на що він розраховував? Він із самого початку знав, що й це теж буде. Що буде цей шлях із тополями на узбіччі та смуга лісу вдалині, й мовчазна жінка в замкненій скрині… Якби на місці Тіар була зараз портова повія чи ця бридка принцеса, а чи навіть божевільна Полівка… Що б він відчував? Те саме? Чи ні?

Йому стало зле, мусив злізти з візка та відійти вбік — але не зважився залишити норовливого коника. Тобто це з ним кінь став норовливим, а з Тіар був шовковим… Чи ж він щось розуміє, дурний кінь?

Він перегнувся через бортик, і його знудило просто на дорогу. Болісно скоротилося горло зі слідом петлі; Тіар, навіщо ти це зробила. Навіщо…

Лихоманка дужчала; сонце сходило, як і вчора, й позавчора. Знову маленьке літо в обрамленні холодних ночей…

Цієї ночі зірка Хота не зійде над обрієм. Час її збіг.

Він марно спробував подумати про Ілазу; замість її милого, юного личка з пам’яті спливла страшна личина Скаля, людини з Печери, прихистку хвороби. Його дружину звали Камміа… Вона вмерла щасливою…

«Десять білих лебедів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дива…»

Він потрусив головою. Йому ввижається; у скрині тихо, мов у труні. У величезній багажній труні, прив’язаній до візка…

Він хотів заткнути їй рота й останньої миті не зважився. Він боявся, що вона кликатиме на допомогу, та вона жодного разу не крикнула. Мовчала, начебто заніміла враз.

Він прислухався до власної балаканини — здається, він говорив із уявним Отцем Дізнавачем. «Якби на місці Ілази була ваша сестра… Що б ви зробили?»

Ліс присунувся ближче. Тепер це не була просто зубчаста смуга на обрії; вдалині з’явилися дахи селища, й Ігар натяг віжки, розуміючи, що тепер уже бранці неодмінно треба заткнути рота. Об’їжджати селище надто довго, а заклик про допомогу на залюдненій вулиці… Голос, який долинає з багажної скрині…

Він уявив, як підіймає віко й зустрічається з нею очима. Його вже нудило знову; та він стримався й злобливо хльоснув коня.

…Це не Підчерев’я. Підчерев’я на захід… А трішки далі — Замок. Де сидить, розсилаючи загони ловців, його нездоланна теща… І можливо, саме зараз вона вислуховує доповідь одновухого, який позбувся тепер і передніх зубів…

Йому скрізь ввижалися погляди. Лунко ляскали віконниці, брехали пси, перегукувалися дітлахи; мешканці визирали з вікон, із-за парканів, із воріт — візок тягнувся вулицями, ніби примара. Білий кінь, рипучі колеса, сіре й нерухоме обличчя візника, якому не вісімнадцять років можна дати, а всі сорок…

Вулиці залишилися позаду, й Тіар не закричала, знову не покликала на допомогу. Він не відчував полегшення. Здається, йому погіршало.

Ліс стояв попереду зеленою стіною. Шлях теж погіршав; по узбіччю тяглися зарості колючих кущів із ядучо-багряними ягодами, тісно притиснутими до гілочок. Іще за якийсь час обіч шляху