Читати книгу - "Бібліотека душ"

Він міцно тримав мене за плечі, наче боявся, що відпустить — і я одразу ж дам драла. Мама не зводила з мене вдячного погляду широко розплющених очей і весь час кліпала, щоб відігнати сльози.

— Я нікуди не дінуся, — пообіцяв я. — Правда-правда.

Але я розумів, що вони мені не вірять. І ще довго не віритимуть.

Ми вийшли надвір і зупинили чорне таксі. І коли вже авто зупинялося біля тротуару, я помітив, що з парку через вулицю на мене дивляться два знайомі обличчя. У плямистому затінку дуба стояли Емма й пані Сапсан. Знемагаючи від болю в грудях, я на прощання підняв руку.

— Джейкобе? — гукнув тато, тримаючи відчиненими двері таксі. — Що таке?

Я вдав, що хочу почухати голову.

— Нічого, тату.

Я сів у таксі. Тато подивився в бік парку. А коли я визирнув у вікно, то під дубом вже не було нікого, тільки якась пташка сиділа й вітер гнав опале листя.

* * *

Моє повернення додому не було ні тріумфальним, ні легким. Я зруйнував довіру батьків, і здобути її знову буде справою нелегкою та болючою. За мною постійно спостерігали, побоюючись, що я можу втекти. Нікуди не відпускали без нагляду — навіть прогулятися кварталом. У будинку встановили складну охоронну систему, яка повинна була не так уберегти від злодіїв, як завадити мені дременути з дому. І знову мене поспіхом відправили на терапію, я пройшов незліченну кількість психологічних тестів, мені призначили нові сильніші пігулки (які я ховав під язиком, а потім випльовував). Але того літа мені доводилося переживати й гірші поневіряння. І якщо тимчасова втрата свободи була ціною, яку я повинен був заплатити за знайдених друзів, набутий досвід і виняткове життя, яке тепер у мене буде, то мене така угода цілком влаштовувала. Усі незручні розмови з батьками, усі самотні ночі, проведені в мріях про Емму та моїх дивних друзів, кожен візит до нового психіатра — воно було того варте.

Доктор Спенґер була незворушною жінкою старшого віку. Чотири рази на тиждень я проводив ранок у сяйві її перманентної усмішки й хірургічно підтягнутого обличчя. Вона невпинно розпитувала мене, чому я втік з острова і де був увесь той час. І ні разу її усмішка не зблякла. (Очі в неї були помийно-коричневого відтінку, зіниці нормальні, контактних лінз вона не носила.) Історійка, яку я сфабрикував, більше нагадувала заяву про тимчасове помутніння розуму, з елементами втрати свідомості й уся вона від початку до кінця була цілковито неправдоподібною. Усе звучало так: злякавшись кернгольмського маніяка, який блукав островом і різав овець, я не витримав цього кошмару, сховався на човні, що мав відпливати в Уельс, ненадовго забув, хто я такий, а потім автостопом дістався до Лондона. Спав я в парках, ні з ким не розмовляв, не знайомився, субстанцій, що змінюють настрій чи свідомість, не вживав і в дезорієнтованому стані блукав містом кілька днів. А що стосується того телефонного дзвінка, коли я повідомив батькові, що я «дивний»… е-е, якого дзвінка? Не пам’ятаю я ніякого дзвінка…

Зрештою доктор Спенґер дійшла висновку, що це був маніакальний епізод з проявами галюцинацій, а спричинилися до нього стрес, горе й нерозв’язані проблеми з дідусем. Інакше кажучи: я трохи шизонувся, але, напевно, то було тільки один раз і тепер мені вже набагато краще, спасибі. Та батьки все одно були як на голках. Вони все чекали, коли я знову зірвуся, викину якесь колінце, знову втечу. Але я поводився щонайслухняніше. Роль хорошого хлопця й сина, що від душі кається, я грав так, наче йшов на «Оскар». Добровільно допомагав виконувати хатню роботу. Не спав до обіду, вставав набагато раніше й стирчав перед очима у своїх насторожених батьків. Дивився з ними телевізор, виконував різні завдання й залишався після їди за столом та брав участь у їхніх беззмістовних балачках — про ремонт у ванній, правила асоціації власників нерухомості, модні дієти, птахів. (І жодного разу ніхто навіть побіжно не згадав діда, острів чи мій «епізод».) Я був приємним, добрим, терплячим і взагалі навіть близько не нагадував їхнього колишнього сина. Вони, певно, вирішили, що мене викрали прибульці й підмінили на клона. Але не скаржилися. І вже за кілька тижнів було вирішено, що можна тепер запросити й родичів: цей дядечко чи та тітонька хай завітають на каву й вимушені балачки, щоб я міг сам продемонструвати свою психічну нормальність.

Дивним було те, що батько ні разу не згадав про того листа, який Емма залишила йому на острові, а також про її фото з Ейбом. Може, йому було важко про це думати або він переживав, що обговорення спричинять у мене рецидив. Та, хай би якою була причина, поводився він так, наче цього ніколи не було. Що ж стосувалося зустрічі з Еммою, Мілардом і Оливкою, то він давно вже вирішив, що то був химерний сон.

Минуло кілька тижнів, і батьки почали поволі розпружуватися. Вони купилися на мої байки й повірили в пояснення доктора Спенґер щодо моєї поведінки. Напевно, вони могли копнути й глибше, ретельніше порозпитувати, звернутися до другого чи третього психіатра, але надто вже їм хотілося вірити, що мені стало краще. Що ті ліки, на які мене посадила доктор Спенґер, справили свій магічний вплив. А понад усе вони хотіли, щоб наше життя знову повернулося до норми, і що довше я був удома, то більше все начебто входило в свою колію.

Та сам я все ніяк не міг адаптуватися. Мені було нудно й самотньо. Дні тягнулися, наче вічність. Після всіх труднощів, які нам довелося пережити за останні тижні, я думав, що комфорт рідної домівки дасть мені втіху. Але досить-таки скоро випрані й випрасувані простирадла та їжа з китайського ресторану втратили свій шик. Ліжко було надто м’яким. Їжа здавалася надто смачною. Удома все було надмірним, і через це я почувався винним та занепадав духом. Час від часу, блукаючи супермаркетом з батьками, я згадував про тих нужденних людей, яких бачив у Диявольському Акрі, і сердився. Чому ми маємо так багато, що не знаємо, куди це все подіти, а в них є менше, ніж потрібно, щоб вижити?

Спав я теж погано. Прокидався в різний час і постійно прокручував у голові сцени життя у дивних. Я залишив Еммі свою адресу й по кілька разів на день перевіряв поштову скриньку, але ні від неї, ні від інших листів так і