Читати книгу - "Пасажир"

— Ні!

— Хто до тебе приходив?

Чолов’яга шалено закрутив головою. Обличчя його було перелякане, по темно-червоних щоках котилися сльози і краплі поту. Анаїс ще дужче стиснула кільця кайданів на його шиї.

— ХТО?

Дюсар збуряковів. Дихати він уже не міг. І говорити. Вона трохи послабила тиск.

— Їх… їх було двоє… — прохрипів жандарм.

— Прізвища?

— Не знаю.

— Скільки тобі заплатили?

— Нічого не заплатили! Присягаюся! Мені грошей не треба!

— Ага, і кредит за твою халупу тобі платити не треба! І за авто не треба! І лахи своїм дітлахам не треба купувати!

— Ні, ні, ні!

Вона знову затягнула на горлянці сталеве кільце. Її саму лякало те, що вона оце робить. Власна жорстокість її жахала. Божевілля якесь! Уповноваженим із внутрішнього розслідування свідчення лейтенанта Патріка Дюсара будуть ой як до речі!

— КАЖИ! ЧОМУ ТИ ПОГОДИВСЯ СФАЛЬШУВАТИ ПРОТОКОЛ?

— Вони… вони звеліли мені…

Вона послабила стиск.

— Звеліли?

— То були офіцери. Вони казали… казали, що йдеться про справу державної ваги.

— Вони були в мундирах?

— Ні.

— Документи показали?

— Ні.

Дюсар звівся на ліктя і витер сльози на щоках.

— О Боже, та видно ж було, що то офіцери! Я чотири роки прослужив на флоті, плавав на «Шарлі де Ґоллі». Я ж бачу, коли переді мною командири…

— З якого роду війська вони були?

— Хтозна.

— На кого вони скидалися?

— Серйозні хлопці. У чорних костюмах. Вояка` навіть у цивільному вбранні видно.

То була перша усвідомлена фраза, яку він виголосив.

— Вони приходили до дільниці?

— Ні, до мене додому. Увечері сімнадцятого. Сказали, що треба записати до протоколу і яку дату поставити. Та й годі.

Значить, вони не могли бути вбивцями в Ґетарі. Бо того дня ті були в Марселі й ішли слідами Віктора Януша. Хто ж вони такі? Колеги убивць? Хоч як воно там було, Анаїс збагнула, що свідчення Дюсара не стануть їй у пригоді. Він буде все заперечувати. А її запроторять до тюряги за напад на людину…

Набагато продуктивнішим здавалося те, що в жандармерії не вважали за необхідне додати номера викраденого авта до розшукного списку, який передається дорожним патрулям, що відстежують їх за допомогою радіомаяків. Вона підвелася і сховала кайдани до кишені.

— А що… що зі мною буде? — спитався Дюсар, розтираючи горло.

— Тримай язика за зубами, й усе буде гаразд, — відтяла Анаїс.

І вийшла надвір, спіткнувшись на порозі, бо її засліпило сонце. Обсмикала куртку, струсивши з неї уламки тих літачків. Попрямувала доріжкою, люто підгиливши триколісного велосипеда, який там валявся.

Сягнистою ходою дісталася до хвіртки. Жінка і двоє хлопчиків стояли у дверях. Усі троє плакали.

Вона вчепилась у ґратчасту огорожу.

У неї по щоках теж бігли сльози.

Довго вона так не протримається.

Усе тут залишалося незайманим.

Нарцис немов учора покинув свою майстерню.

— Я й не сумнівався, що ти повернешся, — сказав Корто.

По обіді він таки зумів потрапити до своєї майстерні. Психіатр наполягав на тому, щоб супроводжувати його. Площа приміщення була з п’ятдесят квадратних метрів. Стіни не були помальовані чорною фарбою чи вкриті малюнками олівцем, хоч і того ладу, що був у кімнаті Ребекки, тут теж не спостерігалося.

Ліворуч під стіною стояли чисті полотна. Долівку застелено пластиковою плівкою, геть поплямованою фарбами. Скрізь видніли бляшанки промислової і пакети сухої фарби, валялися брудні ванночки і слоїчки із замазкою. На дошках, прибитих до козлів, лежали висохлі перекручені тюбики й, що дивно, великі металеві шприци. Із порожніх консервних бляшанок стирчали пензлі.

— Ти сам готував фарби, — пояснив йому Корто. — І вередував не менше, аніж Карл. Сам змішував пігменти. Сам подрібнював їх і розводив скипидаром та оліфою до потрібної консистенції. Добре пам’ятаю, що ти завжди вимагав особливого ґатунку освітленої оліфи. Замовляв її на одному підприємстві, що працює лише з гуртовими покупцями і відвантажує продукцію тоннами. Потім ти набирав фарбу в шприца для змащування тракторів — я ті шприци добував для тебе у місцевих фермерів…

Нарцис підійшов до столу, де стояли ванночки, в яких позасихала темна, червоняста і фіолетова фарба. Від алюмінієвих посудин і запилюжених пакетів тхнуло гострим хімічним духом, який ще не до краю вивітрився. Він поторкав пензлі, перебрав тюбики, понюхав їх — і нічогісінько не відчув. Мало не скрикнув від досади.

Йому трапився на очі блокнот із аркушами, що посклеювалися від фарб. Він погортав його. Дрібний почерк… Списки назв, числа, відсотки…

— Це твій секретний записник, — усміхнувся Корто. — Ти нотував сюди свої таємні рецепти змішування складників для отримання фарб потрібних відтінків.

Нарцис поклав записника до кишені.

— Розкажіть, як я працював, — попросив він.

— Хтозна. У майстернях немає дверей, але ти вішав над дверним отвором штору. Вхід заборонено. А ввечері обертав картини обличчям до стіни.

— Чому?

— «Набридло бачити свою мармизу». Так ти сказав.

Данієль Ле Ґен, його колега в марсельському «Еммаусі», казав, що, побачивши мимохідь репродукцію Курбе, він аж здригнувся.

— Я називав коли-небудь прізвище Ґюстава Курбе?

— Авжеж. Ти завжди казав, що він твій учитель і наставник.

— У якому розумінні?

— Та не знаю. Бо твої роботи не мають нічого спільного з творами Курбе. Однак він вважається визнаним майстром автопортрета. Я не фахівець, але автопортрет Курбе, відомий під назвою «Розпачливий», звісно ж, найбільше славиться у світі живопису…

Нарцис нічого не сказав на те. Подумки він бачив десятки автопортретів, розвішаних на стінах уявної зали. Тут його пам’ять анітрохи не потерпіла. Дюрер. Ван Ґог. Караваджо. Деґа. Шиле. Опалка… Та хоч як він дивувався, не міг побачити жодного творіння Курбе. Оце халепа! Певне, художник, чия творчість справила безпосередній вплив на його долю, теж став жертвою його недуги і провалився в чорнющу безодню забуття.

— Ось що я згадав, — озвався Корто. — Із-поміж усіх автопортретів Курбе ти найвище ставив «Поранену людину».

— Що це за картина?

— Курбе написав себе біля дерева в позі вмирущого, із кривавою плямою на грудях коло серця.

— Чому мене так цікавила ця картина?

— Я теж допитувався в тебе про це. І ти сказав: «Ми з ним робимо ту саму справу».

Нарцис знову пройшов майстернею. Колись тут була його нора, його притулок, його лігво. Зараз усе довкруги було чуже і незнайоме. Його охопив