Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Щось таке, — відповів Василь.

— Так, Василю. Я волію бути краще м’якою, ніж банальною.

— Але проти цього наставлене все, що бачимо зараз, — і він показав навкруги руками.

— Не будьте зухвалим... І я щось подібне переживала... І навіть це не було навесні... Я вас цілком розумію... Можемо ми трошки відійти.

Всі були веселі, тому не звертали уваги, що Василь і Настя встали і відійшли набік. Коли вже їх не могли чути, вона сказала:

— Мені здається, Василю, що ми з вами надовго розпрощаємось... Таке вичитую з ваших очей і уст. Але ви ще колись зайдете до мене. Не розумію це дослівно. Десь, колись, за тисячі кілометрів звідсіль... Віддалені від мене... Ви ще не раз постукаєтесь до мого вікна. Ви забажаєте, щоб я вийшла до вас отакою, якою бачили мене не раз і якою бачите мене зараз! Такою “слабою”... Нетвердою...

Йому ще раз хотілося впасти перед нею навколішки. Вона стояла перед ним, мов королева, яка говорить своєму рабові: відступи і падай ниць! У неї розумні, ясні очі. У неї високе, чисте чоло. На її світлому волоссю — діядема.

І таку понесе її Василь через ціле своє життя.

Тут же побіч хлопці і дівчата заспівали: “Ґаудеамус іґітур”... Це звучить, мов справжній гімн. Як це до речі! Василь і Настя сказали все. Більше не залишається нічого. Вони прилучаються до гурту і співають також гімн молоді. Ніби у відповідь на це у другому місці заспівали також. Але це щось зовсім інше. “Сонце низенько, вечір близенько... Спішу до тебе, моє серденько!”. І це має свій смисл. Коли скінчився заспів, хор переходить на: “Ой, полола горлиця”... Молоді, свіжі, дзвінкі голоси далеко котяться лісом, відбиваються луною, здіймаються у височінь. Земля слухає і чує. Дерева, повітря... Велике чарівне життя. Стій, сонце! Спинися, земле! Хай буде так вічно!

Пісні почались і тяжко їх спинити. Всі і все співає. Велике сонце стоїть над непорушним, густим, зеленим, аж темним лісом. Густими барвами напоєно все аж до густої спижовости юначих голих рук, ніг, чола... Під кущами, облиті густою барвою, вирізнялись закручені листочки конвалій, налиті густим медом схиляли свої барвисті чарочки медяники, оксамитні джмелі коливалися в густому від пахощів повітрі, і здається, що їм важко через нього пробитися, щоб допастися до отої розкритої печери, де стоїть ціле прозоре озеро густого солодкого напою. З галузок молодих липок вилучався соковитий випар і наповнював собою тепле, мов парне молоко, повітря, перетворюючи його в п’янючий, смачний, цілющий напій.

Сонце, сонце! Ми вдячні тобі! Твоє ім’я звучить велично. Сонце! Твоє ім’я звучить радісно. Сонце! Твоє ім’я звучить натхненно. Сонце!

Під кущами на траві лежить і пацає голими ногами Арабасова. Вона наповнена звуками, теплом, силою, що випромінюють з усього. Соковита земля вливає просто в неї свою могутню благодать і здається, що вона росте разом з усіма тими травами, квітами, сплітається з ними у вінок. Беззвучно рухаючи свіжими устами, вона вириває кілька травинок, потім віночок квітки, потім чарочку медяника; все це підносить до уст, дотикається свіжим дотиком до їх непомітних нервів. Потім під її руку потрапляє голівка маргаритки. Дівчина зриває її. Своїми білими, тонкими пальцями розвінчує вона чудову рослинку, відриває з її корони пелюсток за пелюстком і не думає над тим, що робить, бо уста її шепочуть якісь слова. Жодного звуку. Тільки десь там в її опаленому сонцем чолі, за віями родяться тріпотливі думки. Любить, не любить, обійме... до серця пригоне, відіпхне, до дідька пішле... по-ці-лує, своєю назве... І знову: любить, не любить... Маргаритка за кожне слово платить життям одного свого пелюстка. Вони сипляться, мов сніжини, на землю з рук Арабасової і зникають в густій зеленій траві.

“Черезріченьку, через боло-о-ото

Подай рученьку, моє золо-о-ото!”

Співають хлопці і дівчата. Спів звучить, мов клич. Там, то там котрийсь чи котрась відлучаються від гурту. Вони тільки йдуть нарвати квітів, виламати собі палицю, подивитись, чи вже ростуть гриби. Там он котрийсь розмовляє з котроюсь. З ліса несеться беззвучний зов, тінь і зелень заманливо кивають, і комусь це все потрібно, хтось то все вигадав, мабуть, щоб Варвара Сергіївна мала більше турботи.

От і Василь чогось відійшов від гурту. Чого він там вештається біля тих кущів?

Це, мабуть, голодний вовчак, що вийшов подивитись, на яких лугах стрибають серни. Ні, ні!.. Не подумайте нічого забобонного. Він тільки один разок кинув свій погляд у напрямку Кири. Він тільки побачив, чи вона є, і з нього досить. Він вертається собі до своїх...

Але ось несподіванка. Під кущем лежить маленька Арабасова. Василь досі майже ніколи її не помічав. Він майже не знає її. Аж до сьогоднішнього дня вона для нього зовсім не існувала. Вона ходила собі до своєї четвертої, а він до своєї шостої кляси і не думали одне про одного. Василь і зараз не має її ані одної секунди на думці. Але вона раптом зривається з-під куща і, як справжній метелик, що летить, куди хоче, біжить до Василя.

— Шеремето! Шеремето! — гукає вона на ціле горло.

Це ще зовсім дитячий голос, і ніхто його не помічає. Василь обертається. Вона підбігає — її личко, її чоло, її носик підбавлені сонцем. В очах також ціла безодня блакитного сонця. Через її легку, білу блюзочку помітно дихання грудей.

— Слухайте! Ви! Дивіться!..

Вона зриває маргаритку і відразу:

— Любить, не любить, одвернеться, до серця пригорне, поцілує, до чорта пішле... Ха-ха-ха! — сміється дзвінко і знов обриває пелюстки...

— Ах, ах! Він не любить! Боже мій! Така невдячна квітка... Ні, ще не кінець! Почекайте.

Зриває другу квітку. — Виходить, до серця притисне. Дівчина знов дзвінко сміється, а потім питає Василя:

— А знаєте, кого я люблю?

— Ні, — каже він і дивиться на неї, як старший брат на химерну сестричку. Трохи неповажно, трохи поблажливо, трохи згірдливо.

— Ану вгадайте!

— Маму, — каже Василь.

— Ха-ха-ха! — регоче дівчина.

— Ко-та, — каже вона. — сивого... Мурку! Він такий м’якенький, як... Ану, ловіть мене!

І вона біжить у ліс. Але Василь робить кілька кроків і вже зловив. Вона кричить:

— Ні, ні, ні!.. Не торкайтесь, не торкайтесь до мене! Не смієте!

І вона справді сердита. Очі її налились гнівом. Але це тільки мить. Вона знов зриває