Читати книгу - "Інститут"

і Золотий загін озброївся. Семеро Рубінових і Опалових узяли по «ґлоку-37», пістолету, який вони брали з собою в місії реквізиції. Тоні Фіззале також вручили цей пістолет, і Денні вдоволено відзначив, як Тоні одразу ж пересмикнув затвор, щоб упевнитися, що патронник порожній.

— Кобуру було б непогано, — сказав Тоні. — Не хочеться закладати його ззаду за пояс, як якийсь бандюга з МС-13[113].

— Наразі просто заховай під сидіння, — порадив Денні.

Місіс Сіґсбі й Вайноні Бріґґз вручили по «зіґ-зауеру П238», достатньо компактному, щоби вмістився в сумочці. Коли Денні запропонував ствол Евансу, лікар підняв руки й на крок відступив. Том Джонс із Опалових зігнувся над переносним арсеналом і дістав дві штурмові гвинтівки «ейч-кей-37».

— А як щодо цього, лікарю? Магази на тридцять куль, вб’є корову крізь стіну хліва. Маємо ще кілька світло­звукових.

Еванс похитав головою.

— Я тут з примусу. Якщо плануєте вбити малого, я взагалі не знаю, для чого я тут здався.

— Ага, з хуїмусу, — озвалася Еліс Ґрін, також з Опалових.

Це зустріли специфічним сміхом — нервовим, напруженим, трохи скаженим, який з’являється лише перед операцією, в якій передбачена стрілянина.

— Досить, — перервала його місіс Сіґсбі. — Лікарю Евансе, є ймовірність, що ми можемо взяти хлопця живим. Денні, в тебе є на планшеті карта Дюпрея?

— Так, мем.

— Отже, відтепер ця операція — під твоєю орудою.

— Дуже добре. Ходіть сюди, люди. Ви також, лікарю, не соромтеся.

Вони зібралися навколо Денні Вільямса, варячись у спекоті призахідної пори. Місіс Сіґсбі глянула на годинник. Чверть по шостій. Десь за годину від потрібного місця, а може, й більше. Трохи вибилися з графіка, але це прийнятно, зважаючи на швидкість, з якою це все організували.

— Тут центр Дюпрея, все, що є, — почав Денні Віль­ямс. — Просто одна головна вулиця. Пів дороги вниз — управління шерифа округу, просто між міською радою і маркетом.

— У якому значенні «маркет»? — Джош Ґоттфрід, з Опалових.

— У значенні «крамниця», — відповіла Робін Лекс.

— Щось схоже на старий добрий «Усе по п’ять», — сказав Тоні Фіззале. — Я років десять прожив в Алабамі, переважно на службі у військовій поліції, і я вам кажу: ці південні містечка — ніби машина часу на п’ят­десят років назад. Окрім «Волмартів». Вони здебільшого стоять.

— Досить триндіти, — урвала його місіс Сіґсбі й кивнула, щоб Денні продовжував.

— Нічого особливого, — сказав Денні. — Паркуємося тут, за місцевим кінотеатром, зараз він зачинений. Отримуємо підтвердження від джерела місіс Сіґсбі, що ціль досі у відділку. Ми з Мішель прикинемось одруженою парочкою на відпочинку, під час якого їздимо маловідомими містечками американського півдня…

— Парочкою їбанутих, коротше кажучи, — кинув Тоні, що викликало ще трохи того нервового сміху.

— Ми пройдемося вулицею, роздивимося, що там і як…

— За ручку, як ті закохані пташечки, — продовжила Мішель Робертсон, ухопивши долоню Денні та обдарувавши його скромною, але благоговійною усмішкою.

— А може, ваш місцевий усе перевірить? — запропонував Луїс Ґрант. — Може, так безпечніше.

— Ми його не знаємо, його інформації не довіряємо, — відповів Денні. — Крім того, він цивільний.

Він глянув на місіс Сіґсбі, яка кивнула, щоб продов­жував.

— Можливо, зайдемо у відділок запитати дорогу. А може, й ні. Подивимося по ситуації. Нам потрібно лише дізнатися, скільки там приблизно людей і де вони перебувають. Тоді… — Він знизав плечима. — Нападаємо. Якщо буде стрілянина, у чому я сумніваюся, — нейтралізуємо малого. Якщо ні — забираємо його. Менше безладу, якщо виглядатиме схоже на викрадення.

Місіс Сіґсбі дала Денні договорити, де їх чекатиме «челенджер», і зателефонувала Стекгаусові, запитала, які новини.

— Щойно говорив з нашим другом Голлістером, — повідав той. — Шериф припаркувався перед відділком десь п’ять хвилин тому. Зараз, мабуть, знайомиться з нашим заблудлим хлопцем. Час рухатися.

— Так. — Вона відчула не такий уже й неприємний тиск у шлунку та промежині. — Я зв’яжуся з тобою, коли все закінчиться.

— Зроби це, Джуліє. Витягни нас із цього клятого бардаку.

Вона завершила дзвінок.

17

Шериф Джон Ешворт повернувся в Дюпрей біля шостої двадцять. За тисячу чотириста миль на північ напівпритомні діти викидали сигарети й сірники в кошики і наповнювали кінозал, де зіркою фільму цього вечора буде священник мегацеркви з Індіани, з багатьма впливовими політичними друзями.

Шериф зупинився одразу за дверима й роздивився велике головне приміщення відділку, тримаючи руки на товстих стегнах, відзначаючи, що тут зібрався весь персонал, окрім Ронні Ґібсон, яка проводила відпустку в таймшері її матері в Сент-Пітерсбурґу. І Тім Джеймісон тут.

— Ну, будьте здорові, родичі гарбузові, — привітався він. — Це ж не вечірка-несподіванка, у мене ж не день народження. А це хто такий?

Він указав на хлопця на невеликому дивані в кімнаті очікування. Люк скрутився в позу ембріона настільки, наскільки це було можливо. Ешворт обернувся до Таґа Фарадея, якого був залишив за старшого:

— І, суто між іншим, хто його побив?

Замість відповіді, Таґ обернувся до Тіма й махнув рукою в жесті «після тебе».

— Його звати Люк Елліс, і його ніхто не побив, — відповів Тім. — Він вискочив з товарняка і вгатився в семафор. Від того й синці. Що стосується пов’язки, то він каже, що його викрали і причепили йому до вуха пристрій відстеження. Стверджує, що відрізав собі мочку вуха, щоб позбутися тієї штуки.

— Складаним ножем, — доклалася Венді.

— Його батьки мертві, — підхопив Таґ. — Убиті. Ця частина історії — правда. Я перевірив. За тридев’ять земель, у Міннесоті.

— Але він каже, що місце, з якого він утік, — у Мейні, — додав Білл Віклоу.

Ешворт трохи помовчав, не відриваючи рук від стегон, переводячи погляд зі своїх працівників і нічного патрульного на хлопця на дивані. Розмова взагалі не потривожила Люка: він спав як убитий. Зрештою шериф Джон поглянув на свою зібрану правоохоронну команду.

— Я тепер починаю думати, що краще б залишився на вечерю з мамою.

— Ой, їй не дуже добре? — запитав Білл.

Шериф Джон проігнорував це запитання.

— Якщо ви всі тут трави не понакурювалися, мені хтось може дати зв’язну історію?

— Сідайте, — запропонував Тім. — Я введу вас у курс, а тоді, думаю, ми подивимось оце. — Він поклав флешку на диспетчерський стіл. — Потім уже самі вирішите, що робити.

— А ще, напевно, захочете подзвонити в поліцію Міннеаполіса або поліцію штату в Чарльстоні, — озвався Беркетт. — Або тим і тим. — Він смикнув головою в бік Люка. — Хай думають, що з ним робити.

Ешворт сів.

— З іншого боку, я радий, що приїхав раніше. Ніби щось цікаве, правду кажу?

— Навіть дуже, — підтвердила Венді.

— Ну добре. Зазвичай тут мало цікавого відбувається, якась пертурбація нам би не завадила. У Міннеаполісі копи думають, що він своїх старих уколошкав?

— Судячи з газет — так, — відповів Таґ. — Хоча вони в цьому дуже обережні, пишуть, що він неповнолітній і все таке.

— Він страшенно розумний, — сказала Венді, — але цілком приємний малий.

— Угу, з тим, наскільки він приємний чи неприємний, нехай розбираються інші, але наразі мені цікаво як ніколи. Білле, досить уже бабратися з тим годинником, поки не зламав, а краще принеси кок’-коли з мого кабінету.

18

Поки Тім переказував шерифові Ешворту історію, яку Люк розповів їм із