Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

Я багато обкурив, ну а ше більше не хотів.

Ніхто не зрозуміє вже,

Чого я так завжди хотів додому...

Любити платити

Через мої окуляри

Я часто бачу, шо буде, шо буде з нами.

Такі окуляри!

Куда ми з вами живемо?

Хтось каже: нам то не треба — кому зто надо!

І лишається ззаду.

Через мої окуляри

Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!

І може навчити —

Може навчити хотіти,

Може навчити любити,

Любити платити!

Шоби потім цінити

Наше життя — то мінне поле.

Куда не сунься — чужі навколо.

Надійся на себе — своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми — озимі люди...

І шо тут саме цікаве:

Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!

Візьми і вийми з футляру.

Наше життя — то мінне поле.

Куда не сунься — чужі навколо.

Надійся на себе — своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми — озимі люди...

Люди чекають

Я назбираю гроші, сяду на поїзд.

І, як завжди, на самі ліпші місця білет.

Під теплий чай знайду огризок паперу —

І так народиться зовсім новий куплет...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,

Стукають колеса знайомий ритм.

Оу!.. Пролітають перони,

Люди на перонах чекають зими...

В купе моєму є вікно-телевізор,

З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.

Машини там чекають на переїздах,

І незнайомі люди кличуть мене...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,

Стукають колеса знайомий ритм.

Оу!.. Пролітають перони,

Люди на перонах чекають зими...

Десь там попереду чекають вокзали

І ті кіоски, шо не мають вчорашніх газет.

Після концерту я спакую гітару,

І знов на саме ліпше місце білет...

Люди, як кораблі

Я не твій брат — ти не сестра моя.

Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний на нашій землі —

Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,

Глибока і темна до самого дна,

До самого-самого дна...

На глибині зустрічаються всі

Так, ніби в морі місця нема,

І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла...

Хтось не доплив,

Бо йому помогли набрати повні трюми води,

Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега знову в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Наш Океан знає більше, ніж ми,

Секрети всі у нього на дні.

А ми ходим зверху, великі й малі, —

Люди, як кораблі.

Гордо пливем — і не вірить ніхто,

Шо ним зацікавилось зло,

І серед вітрів ми не чуєм щурів, які прогризають нам дно...

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Маленька зимна пташка

Я зимними руками — так-так,

Беру і всьо кидаю — то не так.

А потім запитаю — так-так,

Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

Я зимними руками — так-так,

Беру гаряче сонце — то не так.

А потім запитаю — так-так,

Чого воно гаряче — то не так?

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

То не так...

То не так...

То не так...

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

Малий

Коли я був малий-дурний давно

І думав трохи забагато,

Я в голову забив, шо зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,

А потім, може, піду-піду десь вбік...

Коли я був малий-дурний,

Хотів дістати небо, а вийшло,

Шо від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,

Я хочу тільки чути, як підуть всі...

Смерть — то є спокій і ніч...

Манекен

Я — манекен з пластмаси,

І мої мертві очі

Не дивляться нікуди,

Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина

За грубим склом вітрини,

Але під модним костюмом

Моє холодне тіло.

Посеред магазину

Стою і приміряю різні маски —

То мудрі і веселі,

То бідні і нещасні.

А я хотів би жити,

Я міг би полюбити.

Поміняйтеся зі мною,

Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру,

Пришийте мені серце —

Я дуже хочу жити,

Я не можу бути мертвим...

Я манекен з пластмаси,

Дурна пап’є-машина,

Ненатуральним сміхом,

Криве моє лице...

Є люди-манекени,

Є манекени, як люди.

Хто знає, кому більше

Від Бога треба тепла?

Медор

Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько,