Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

пропонувати римляни, вони підготували свою відповідь. Вони не плювалися, коли Йосиф закінчив свою промову, не обтрусили порох із свого вбрання та черевиків, не думали й про те, щоб дати довгу відповідь, сповнену гніву та зневаги. Ні, вони тільки відчинили маленьку хвіртку для вилазок, що була поряд із ворітьми; і звідти, кувікаючи та хрюкаючи, вибігла свиня. Так, вони піймали в римлян пару свиней і одну з них вони випустили тепер на Йосифа.

Йосиф зблід. Свиня наближалася до нього, хрюкаючи, сопучи, а ті на мурах сміялися. І потім хором і по-латині — це не легко було для виснажених людей, вони мусили довго вправлятися у цьому — закричали:

— Чи в тебе виросла крайня плоть, Йосифе Флавій?

Вони сміялися, і римляни не могли утриматися, сміялися теж. Ці гемонські юдеї утяли справді клято добру штуку. А Йосиф стояв самотній між двома таборами із своєю свинею, перед лицем зганьбленого, поколупаного снарядами храму, і голосно сміялися з нього юдеї та римляни.

У ці моменти, що були довгі, як роки, спокутував Йосиф усю пиху свого життя. «Ваш доктор Йосиф негідник», — сказав одного разу чоловік із жовтим лицем. В Мероні вони посіяли траву на тому шляху, яким він проїхав, інші тримали сім кроків відстані між собою та ним, сторонилися його, як прокаженого. Під звуки сурм прокляли вони його, в Александрії він лежав зв’язаний під бичами. Але що було все те проти цих моментів? Він прийшов із чистим серцем, хотів врятувати місто, чоловіків, жінок, дітей і дім Ягве. А вони послали йому свиню. Він знав досить, мусив тепер іти, але він вагався. Мур міцно тримав його. Він мусив напружити всю волю, щоб іти назад. Ставив ноги одну за одною, він ішов назад, але погляду все не відривав від муру. Великий холод обгорнув його, все обсипалося з нього, біль і пиха. Він не належав до римлян і не належав до юдеїв, земля була пустельна й порожня, як перед створенням світу, він був сам, і навкруг нього нічого не було, крім глузування та реготу.

Тит, коли юдеї випустили на Йосифа свиню, не сміявся. «Власне, — думав він, — я можу бути задоволений. Я силував себе. Хотів поправити те, що ці безумці заподіяли своєму Богові; тепер стою перед цим Ягве кращий, ніж мої вороги». Але ці міркування не тривали в нього довго. Він поглянув на «відоме», на біле та золоте. Його дійняла раптом лячна хіть ступити ногою на «те, що там», що заважає, що запаморочливо плутає. Вони самі його зганьбили, а він його цілком кине в грязь, «те, що там», глузливо високе з його клятою чистотою. В його мозку рвалося те, що він чув від своїх солдатів, в такт, дико, буйно: геп, геп, і при кожному геп розколювався череп і падав кусок будинку.

Він злякався. Він не хотів усе це думати. Ні, ні, це не був аж ніяк його намір зв’язуватися з цим Ягве. Це він залишає панам по той бік муру.

Його дійняв темний сум, шалена туга за юдейкою. Безпомічно гнівний, стояв він перед фанатизмом юдеїв, перед їхнім засліпленням. Береніка одна з цих, незбагненна, як і вони, ніколи він не буде справді володіти нею.

Він пішов до Йосифа. Той лежав у своїй постелі, до смерті виснажений, геть увесь вкритий холодним потом у цей жаркий літній день. Він хотів підвестися.

— Лежи, лежи, — попросив Тит, — але говори зі мною. Може, гнів на цих людей робить мене сліпим. З’ясуй мені, мій юдею: чого вони хочуть? Своєї мети вони більше не можуть досягти: чому ж вони хочуть краще вмерти, ніж жити? Вони можуть зберегти дім, за який вони б’ються: чому ж вони хочуть, щоб був він зруйнований? Ти розумієш це, мій юдею?

— Я розумію це, — сказав Йосиф безконечно втомлено, і його обличчя повне було такого ж смутного виразу, як і обличчя тих, на мурі.

— Ти наш ворог, мій юдею? — спитав Тит дуже ніжно.

— Ні, мій принце, — сказав Йосиф.

— Ти належиш до тих по той бік муру? — спитав Тит.

Йосиф замкнувся в собі, повний болісної муки, мовчав.

— Належиш ти до тих, по той бік муру? — повторив настійливіше Тит.

— Так, мій принце, — сказав Йосиф.

Йосиф подивився на нього без ненависті, але ніколи не були вони більше чужі один одному, як тепер. Тит вийшов, не відриваючи очей від юдея, сумний від думок.

У своєму тихому гарному домі в Тиверії, на височині над озером, Береніка спробувала розповісти своєму братові Агріппі, що сталося з нею в таборі. Агріппа, бачачи, яка збентежена та неспокійна прибула вона до нього, не спитав нічого. Тим одвертіше вона розповідала йому тепер. Зневажив її Тит своєю грубістю? Ні. Це було якраз найгірше, що вона не відчувала більше ніякої ненависті до його варварства. Крізь злобне сердите хлопчаче обличчя, яке він їй показав наприкінці, вона бачила сильне цілеспрямоване лице солдата. Це не допомагало, що вона перед своїм братом, перед собою самою глузувала з його твердого педантизму, з його безглуздої стенографії. У своєму смердючому таборі, на розтоптаному пустирі навкруг Єрусалима Тит був мужчина, муж.

Агріппа добре розумів натужливі пояснення своєї сестри. Хіба ця гірка війна менше шарпала йому нерви? Він припровадив римлянам свій контингент, але зразу після того повернувся до свого трансйорданського царства, і про те, що діється в таборі, хотів якомога менше чути. Його прекрасний палац у Тиверії, його статуї, картини, книги набридли йому.

— Тобі легше, сестро, — сказав він із легенькою сумною усмішкою на своєму гарному, трохи м’ясистому обличчі. — Будь прив’язана серцем до Юдеї, до країни й її духу, і спи з своїм римлянином: ти матимеш для себе проблему розв’язану. Люби його, Нікіон, свого Тита. Я заздрю йому, але не смію відраджувати. А що мені лишається, Нікіон? Я розумію і тих, і тих, і юдеїв, і римлян. Але як мені тримати їх обох? Якби я міг бути, як ті в Єрусалимі, якби я міг бути, як римляни. Я бачу фанатизм одних, варварство других, але не можу звільнитися, не можу зважитися.

Береніка в тиші Тиверії напружено прислухалася до всіх вістей із табору перед Єрусалимом. Спочатку був в її очах пустир, у який перетворилися сяючі околиці міста, в її ніздрях сморід табору, в її вухах — ревіння звірів, які чекали на стерво. Але поступово ці спогади втратили свою огидність, і навіженство війни почало заражати жінку. Війна — це були кров