read-books.club » Публіцистика » Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

15
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза" автора Микола Васильович Гоголь. Жанр книги: Публіцистика / Езотерика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 99 100 101 ... 122
Перейти на сторінку:
class="sup">*

Початком, коренем і утвердженням усього є любов до Бога. Але у нас цей початок в кінці, і ми все, що тільки є у мирі, любимо більше, ніж Бога. Любити Бога слід так, щоби все інше, крім Нього, вважалось другорядним і не головним, щоби закони Його були вищими для нас за всіх постанов людських, Його поради — вищі всіх порад, щоб засмутити Його вважалось набагато важливішим, ніж засмутити будь-яку людину. Любити Бога означає любити Його у кілька разів більше[251], ніж батька, матір, дітей, жінку, чоловіка, брата і друга; а ми навіть і так Його не любимо, як любимо їх. Хто любить Бога, той уже набагато більше любить і батька, і матір, і дітей, і брата, ніж той, хто прив’язується до них більше, ніж до Самого Бога. Любов останнього є один оптичний обман, плотська, чуттєва любов, одне пристрасне очарування. Така любов не може діяти розумно, тому що очі її сліпі. Любов же є світло, а не морок. У любові міститься Бог, а не дух темряви: де світло, там і спокій, де темрява, там і збурення. І тому любов, що походить від Бога, тверда і вносить твердість у наш характер і самих нас робить твердішими; а любов не від Бога хистка і бентежна і самих нас робить хисткими, боязкими і нетвердими. І тому прямо від Божої любові повинна походити всяка інша любов на землі.

Любов земна, що походить від Божої, стає через це піднесенішою та обширнішою, бо вона велить нам набагато більше любити ближнього і брата, ніж ми любимо: вона велить нам надавати не одну тільки речову допомогу, а й душевну, не тільки дбати про його тіло, а й про душу, боліти серцем за нього не через те тільки, що він завдає нам неприємності, а й через те, що він сим учинком завдає нещастя душі своїй. Бо гріх його лежить і на нас; ми повинні були його повчити, настановити, научити, виховати. Але як ми можемо це зробити, коли самі слабкі й немічні? Шляхом і дорогою Божественної любові все можливе; без неї все трудно. Щоби виховати іншого, ми повинні виховати раніше себе.

Як же виховати себе? Виховання повинне відбуватися у безперервному розмислі про свій обов’язок, у читанні тих книг, де зображується людина_у подібному до нашого стані, колі, спільноті та званні, і серед таких же обставин, — і потім у безперервному застосуванні та зіставлянні всього цього із законом Христа: в чому вони не суперечать Христу, те приймати, в чому не відповідають Його закону, те відкидати; бо все, що не від Бога, то не є істинним. Що ж знайдемо сумнівним і не знаємо як вирішити, те до часу слід відкласти і ніяк не бентежитись цим: це ознака, що ми ще не готові і що очі наші набудуть ясного знання речей опісля, в міру нашого вдосконалення. Від спорів, як від вогню, слід стерегтися, як би сильно нам не суперечили, яку б неправу думку нам не викладали, не слід ніяк дратуватися, ні доводити супротивне; але краще замовкнути і, пішовши до себе, зважити все сказане й обміркувати його холоднокровно. Але й обміркувавши, не говорити, якщо відчуваємо, що не можемо сказати так, щоб воно саме було доступне тій людині, з котрою говоримо, або ж якщо відчуваємо, що не можемо сказати холоднокровно й безгнівно. Істина, сказана у гніві, дратує, а не прихиляє. Отже, виховати іншого та надати йому душевну істинну допомогу ми можемо тоді, коли досягли самі найвищої незлобивості, коли ніякі образи не можуть образити нас. Тоді й розум наш отримує світло і може спостерігати за вчинками інших, бачити їхні прогрішення і научати нас, як позбавлятися від них. Тоді й Бог допомагає нам на всякому кроці, підказуючи дійсні засоби проти всього. На сьому засноване й життя: вчитися самому та научати інших, і самому вознестись й іншого вознести до Бога.

У всіх наших починаннях і вчинках більш за все ми повинні остерігатися одного найсильнішого ворога нашого. Ворог цей — зневіра. Зневіра є справжньою спокусою духа темряви, якою нападає він на нас, знаючи, як трудно з нею боротися людині. Зневіра огидна Богу. Вона є наслідком недостатньої любові нашої до Нього. Зневіра породжує відчай, який є душевним убивством, найстрашнішим зі злодіянь, скоєних людиною, бо відрізає всі шляхи до спасіння, і тому дужче за всі гріхи його ненавидить Бог. Від того й у молитвах проситься щоденно, щоби дав нам Бог серце тверезіюче, бадьорий ум, думку світлу й відігнав би від нас дух зневіри.

Іноді душевний неспокій і занепокоєння, подібні до зневіри, бувають Божими попущеннями, які посилаються нам для того, щоб спробувати та випробувати, чи укріпились ми в характері; іноді ж просто для того, щоб, шукаючи засобів порятунку від такого неспокою й зневіри, придумали зробити що-небудь таке, чого б ніяк не придумали раніше. Бо Бог всіляко намагається нас напоумити і вимагає, щоб ми зробили які-небудь зусилля для пізнання Його волі. І тому багато з тих, хто виховали себе у тривогах, радять у такі хвилини звернути погляд на все минуле життя наше і силуватися пригадати все те, що ми пропустили зробити чи відкладали на інший час, а пригадавши, зайнятися вже не повсякденними та буденними ділами нашими, а тими саме, які ми пропустили зробити, і займатися ними ретельно весь час, доки тривають зневіра й занепокоєння. І зайнятися ними зовсім не так, як би ми самі собі постановили, але так, як би вони покладені були Богом, а не іншим ким, виконуючи їх подібно до послушника, який виконує не суперечачи і рабськи всяке повеління свого подвигоположника і володаря.

Земне життя наше не може бути і на хвилину спокійним, це ми повинні пам’ятати завжди. Тривоги йдуть одні за іншими; сьогодні одні, завтра інші. Ми покликані в мир на битву, а не на свято: святкувати перемогу ми будемо на тому світі. Тут ми повинні мужньо, не занепадаючи духом, битися, щоб отримати більше нагород, більше підвищень, виконуючи все як законний обов’язок наш з розумним спокоєм, озираючись щоразу навкруг себе і звіряючи все із законом Христа Господа нашого. Ніколи нам роздумувати про боязкість чи втечу з поля: на кожному кроці чекає на нас подвиг християнської мужності, всякий подвиг доставляє нам новий щабель до досягнення Небесного Царства. Чим більше небезпек, тим сильніше слід збирати сили і возносити сильніше молитву до Бога.

1 ... 99 100 101 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"