Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

неї та нарешті мене відпустить. Але Міллі я вибрала не тому. Не тому я

дала їй дублікат ключа від кімнати. Не тому я залишила перцевий

балончик у блакитному відрі в шафі.

Я найняла її, щоб вона його вбила.

Вона ще просто цього не знає.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ. МIЛЛI

Ендрю скрикує, коли струмінь з перцевого балончика влучає йому в

очі.

Форсунка лишень за три дюйми від його обличчя, тому в очі він

отримує добряче. А тоді я ще натискаю на кнопку вдруге, для певності.

Авжеж, перед тим відвернувшись і замружившись. Останнє, що мені

зараз треба, — щоб речовина потрапила мені в очі, хоча якась дрібка

аерозолю все одно достеменно мені дістанеться.

Розплющившись, я бачу, як Ендрю вчепився у власне побуряковіле

обличчя. Телефон випав із його рук на підлогу — я піднімаю його

дуже обережно, намагаючись нічого іншого не торкатися. Наступні

двадцять секунд — час, коли я не маю права на похибку. Я витратила

шість годин, щоб скласти план, — всі ті шість годин, що їх пролежала

зі стосом книжок на пузі.

Ноги в мене підтинаються, коли зводжуся нарешті, але все одно так-сяк тримають. Ендрю досі корчиться на кушетці, і я, перш ніж він

устигає протерти очі, хутко вислизаю з кімнати й зачиняю за собою

двері. Тоді беру ключ, який залишила мені Ніна, і вставляю його в

замкову шпарину. Повертаю ключ і кладу його в кишеню.

Задкую на крок.

— Міллі! — гукає Ендрю з-за дверей. — Міллі, якого дідька?

Дивлюся на екран його мобільного. Хоч як трусяться в мене пальці, але мені все одно вдається зайти в налаштування. Я встигаю вимкнути

функцію блокування екрана, перш ніж той буде заблоковано

автоматично. Тепер мені вже не знадобиться вводити пароль.

— Міллі!

Задкую ще на крок, наче він може дотягнутися до мене крізь двері й

схопити. Але ні, це дурня. Тут, з того боку дверей, я в цілковитій

безпеці.

— Міллі! — Голос його зривається низьким гарчанням. — Випусти

мене звідси негайно!

Серце шалено калатає в грудях. Так само я почувалася, коли багато

років тому ввійшла до тієї кімнати й побачила, як Келсі опирається

тому бісовому футболісту й верещить.

— Відпусти мене!

Але той Дункан лише підпиткувато реготав.

Я тоді завмерла на якусь мить, наче мене правець побив, і тільки

відчувала, як гнів вирував у грудях. Дункан був значно масивнішим за

нас обох — я не змогла б відштовхнути його від Келсі. В кімнаті було

темно, я навпомацки знайшла на столі те прес-пап’є, і…

Ніколи не забуду того дня. Того, з якою насолодою я гатила прес-пап’є по довбешці виродка, аж допоки нарешті він не знерухомів.

Задоволення, що його я тоді відчула, майже варте було всіх тих років, проведених у в’язниці. Урешті-решт, хтозна, скількох іще дівчат я від

нього врятувала?

— Я тебе випущу, — кажу я. — Але трохи згодом.

— Та ти жартуєш! — У його голосі така нестримна лють, що вона

здається просто-таки матеріальною. — Це мій будинок! Ти не можеш

тримати мене тут бранцем! Ти злочинниця! Мені достатньо викликати

поліцію — і ти знову опинишся за ґратами!

— Маєш слушність, — погоджуюсь я. — Але як ти викличеш

поліцію, коли твій телефон у мене?

Я опускаю очі на екран його смартфона. Картинка дуже чітка і

яскрава — я бачу, як Ендрю стовбичить посеред кімнати. Бачу, яке

почервоніле його обличчя після знайомства зі вмістом перцевого

балончика, бачу сльози в нього на щоках. Він обмацує кишені, потім

роззирається. Очі його набряклі й запалені.

— Міллі, — каже він дуже повільно, щосили намагаючись

контролювати голос. — Мені потрібен мій телефон.

Хрипко сміюся.

— Еге ж бо, ще й як потрібен.

— Міллі, негайно поверни мені телефон!

— Гмм… Як на мене, ти не в тому становищі зараз, щоб висувати

якісь вимоги.

— Міллі!

— Хвилинку. — Я кладу його телефон у кишеню. — Хочу

перекусити. Вже незабаром повернуся.

— Міллі!

Я чую, як він вигукує моє ім’я — вигукує, поки я йду коридором і

спускаюся сходами. Я не звертаю на це уваги. Він нічого не зможе мені

заподіяти, поки замкнений у тій кімнаті. А мені треба наразі

обміркувати свій наступний крок.

Перше, що я роблю, — те, про що мріяла тоді, в кімнаті. Йду до

кухні, випиваю дві повні склянки води. Потім готую собі сандвіч із

шинкою. Не з якимось там ши. Із