Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

29. Стас

Завмирає. Спина пряма, і все жіноче тіло немов із каменю витесане. Світле волосся спадає на плечі, злегка поблискуючи у напівтемряві. Я чую її схвильоване дихання і, здається, навіть сплутані думки. Тому не наближаюся, а насолоджуюся на відстані. 

Прекрасна жінка. Тетяна ідеальна для мене за всіма параметрами. З іншою я б просто не одружився. Вона запаморочила мені голову з першого погляду, та так, що донині не відпускає. 

— Кошмари? — знову порушую тишу. 

Я ризикую. Але нічого не робити — вище моїх сил. А якщо вже вона до себе не підпускає, то можна хоча б поговорити. 

Поглядом пещу ділянки оголеної шкіри й за ними помічаю, як кохана реагує на мій голос. Пробігають мурашки і ледь помітне тремтіння. Це наш із нею спільний стан. Спільна залежність на межі божевілля, яке ледь не зводить з розуму нас обох. 

— Скільки? — запитує тихо. 

Голос надламаний, немов запитала й одразу ж пошкодувала про те. Але ж вона боїться почути відповідь. 

— Про що ти?

Я знаю, що вона має на увазі, але як безумець хочу, щоб продовжувала говорити, хоча б щоб чути її голос. 

— Скільки їх було у тебе? — шипить, як змія. — Скільки ти жінок перетрахав за ці три місяці, поки вештався невідомо де? 

А в мене від її злості член кам'яніє. Біситься, моя кішка, ревнує. Хоче позначити свого чоловіка собою, але й поступитися мені так просто не бажає. 

— Увесь цей час, що ми з тобою знайомі, — кажу і роблю крок у кімнату, прикриваючи за собою двері, — у мене була жінка. 

Зупиняюся за її спиною, не торкаючись. Вона стоїть біля дзеркала так само, як і перед вечерею. Тільки тепер на ній не сукня, а атласна нічна сорочка. Білосніжна тканина струмує тілом, і я ловлю себе на тому, що заздрю. Я теж хочу торкатися до цієї жінки. Я хочу пестити її шкіру і доводити до несамовитості. До криків, щоб горло зривала. 

— Одна, — кидаю слово і воно тоне в тиші. 

Я простягаю руку і торкаюся оголеного плеча. Веду кінчиками пальців по шкірі, і її судомний вдих немов музика для моїх вух. 

Сьогодні Таня мене не відштовхне. Навіть якщо я скажу, що перетрахав цілий натовп жінок, вона все одно здасться мені. Тому що вона — моя. 

Ми зустрічаємося поглядами у відображенні дзеркала. Її наповнений болем. А мій — злістю. І обидва палають хіттю. 

Обхоплюю за шию і притискаю до себе. Змушую завмерти. 

— Ця жінка — ти, — кажу, не відпускаючи її погляду. 

— Ти брешеш, — шипить і намагається викрутитися. 

Але миттю завмирає, бо я притискаюся стегнами тісніше, і Таня відчуває, наскільки я зараз не налаштований на розмови.                                                                                                                       

— Я ніколи не брехав тобі, — усміхаюся. — Не брешу зараз і не стану цього робити у майбутньому. Навіщо мені інші, якщо я одружений з найкращою? 

Іншою рукою пробираюся під нічну сорочку і пірнаю в трусики. На превелику силу стримую стогін. Адже мокра!                                                                                                                                          

— І що, весь цей час терпів? — кепкує. 

Миттю схлипує і закидає голову мені на плечі. Тому що я розсовую її губки і дражню вхід. Сука, як же я в неї хочу! 

— Так, Таню, — гарчу, — дрочив, як пацан, і терпів! 

Бажання відключає розум. Перед очима темніє. Крізь шум у вухах чую тріск тканини — і шматки гіпюру перестають бути мені на заваді. Втягую аромат її шкіри, наповнюючи ним легені, і шепочу:

— Але більше терпіти не маю наміру.

 

Шалено вдячний за увагу до книги. Добрих вихідних, продовження буде в понеділок

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно