Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо?

— Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало…

— Давай я, — запропонував Прі.

— Теж знайшовся моторист…

— Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити…

— Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.

— Забобони, — чмихнув Прі.

— Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.

Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.

Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.

— Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились?

— Я її не бачив…

— Чому ж вона знає тебе?

— Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.

Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.

— Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!

Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?

— Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися.

— Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?

— Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити?

— Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко.

— А мене візьмете?

— А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна…

— Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть.

— Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась…

— Все одно не попливу.

Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.

— Що це з нею? — здивувалася незнайомка.

— Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть?

— А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. — Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею…

— Дивна ти, — мовив Славко. — Ніби несправжня…

— Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. — Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються?

— Ти не так мене зрозуміла, — зніяковів Славко, соваючись на кормі.

— А як же? Невже я тобі не подобаюсь?

— Кахи, кахи, — закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. — Ти чудне кажеш… І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи…

— Бачилися, — впевнено сказала Катя.

— Де?

— Колись згадаєш…

Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні?

— Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку.

— Мотор барахлить…

— А хіба не можна так, просто?

— Як?

— Без мотора, без весел…

— Не розумію…

— А ось так, — сказала дівчинка.

Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно.

— Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко.

— А просто так, — відповіла Катя. — Я захотіла — і все…

— Обманюєш, — недовірливо мовив Славко. — Це якийсь фокус!

— Що таке фокус?

— Ну… ілюзія… Ніби в цирку…

— Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя. — Адже ми пливемо?

— Пливемо.

— То де ж фокус?

— Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі…

— Не сам по собі, — заперечила дівчинка. — Ми в ньому…

— Ну… якась енергія повинна бути…

— А бажання… воля… То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться…

Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті.

— Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш. А все-таки це фокус! Човен без мотора… Якби люди побачили — не знаю, що було б…

Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу.

— Славку! — крикнув дідок. — А де взяв такий мотор? Чи ти ‘ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить…

Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде… Хай буде так завжди… Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудо-цвіт! А що, коли й ця дівчина… Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!..

Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла