Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Добре Феді в морі. Але як тільки корабель пришвартується до берега, Федя стає не схожий на себе. Не співає пісень, ходить з кутка в куток тихий, замислений і сумний. Жде, поки команда зійде на берег, а потім бере гітару, ховається десь у відлюдне місце і грає. Ніхто не знає й не питає, що діється з нього на серці.

Ось і зараз: сидить Федя один-однісінький та перебирає звичними слухняними пальцями чутливі струни. Не сильні, але сповнені живого почуття звуки зливаються в дивовижну гармонію, ніби квіти вплітаються у розмаїтий вінок. Цей вінок звуків м'яко тремтить у червонуватому надвечірньому повітрі і пливе широкими хвилями, такими ж, як на морі. Здається, що звук і рух зливаються в одне, і навіть, коли Федина гітара затихає на якусь хвилинку, чарівні звуки не гаснуть, а живуть у рухливому гомоні моря.

Нараз Федя помічає недалеко від себе боцмана Волощука. Старий моряк стоїть нерухомо, мов статуя, дивиться кудись у далечінь. Але кожен, хто глянув би на нього зараз, зрозумів би, що він слухає музику.

Гітара затихає. Юнак гладить її шорсткою напрацьованою долонею, мов живу, незадоволено косить очима на боцмана: «І що йому треба? — можна прочитати на його обличчі. — Дав би мені спокій».

Але боцман підходить до Феді, сідає поряд.

— Ти грай, не соромся… В твоїй музиці, братику ти мій, велика сила захована. Та й співаєш ти так, що до серця дістає. Недарма тебе Соловейком називають.

Обличчя у боцмана лагідне, голос проникливий, наче й не його; мабуть, не одну думку розворушив Федя в його посивілій голові, і хлопець густо червоніє:

— Ну, що ви, товаришу боцмане…

Волощук не помічає Фединого замішання, веде своєї:

— Бути б тобі артистом на сцені, щоб люди раділи, слухаючи, та ось вродою тебе природа обидила… Ти вже, братику мій, не сердься, що я так, у вічі…

— Та чого ж… я знаю… — тихо відповідає Федя і никне головою.

— От і дівчини в тебе немає, а це ж, мабуть, прикро в твої роки…

Старий боцман розворушує найболючішу Федину рану. Ні, він зовсім не має наміру завдавати хлопцеві болю. Навпаки, йому здається, що цими своїми словами він зогріє серце Феді своїм співчуттям, висловить найбільшу приязнь до нього. І Федя добре розуміє це, тому й не сердиться на боцмана. Але разом з тим він не хоче, щоб його жаліли, щоб йому співчували. Тому рішуче й твердо говорить:

— Є в мене дівчина.

— Є?.. — Волощук недовірливо мружить ліве око, з-під брови позирає на Федю. Ця несподівана твердість у його голосі змушує боцмана уважніше придивитись до хлопця. Він бачить те, чого раніше не помічав: твердий, вугластий, наче висічений з граніту, злам губ, який робить його обличчя навіть гарним.

— А чого ж ти ніколи на берег не зійдеш? Навіщо своєю чергою тому гульвісі Усику поступаєшся?

— А вона не тут… Вона там, де я до флоту жив.

Боцман приглядається: чи то кров прилила до Фединого обличчя, чи призахідне сонце, що лежить на воді у мереживі хмаринок, пофарбувало його щоки в рожевий колір?

— Он як!.. Ну, то добре, коли є дівчина. Люблять не за красу, а за щире серце, — підсумовує боцман розмову і, йдучи собі, радить Феді: — Ти грай далі. Я не заважатиму.

Але Федя вже не може грати. Він обхопив руками зігнуті коліна і, погойдуючись з боку на бік, думає про розмову з боцманом.

Після літніх походів, готуючись до зимової кампанії, «Мисливець» став на стапелі на ремонт. Роботи підкинуло всім, але разом з тим команда дістала змогу частіше бувати на березі. Це особливо радує Бориса Усика. Він щодня заводить нові знайомства, одержує листи від дівчат і хвалиться ними перед матросами, перечитує, не соромлячись, всім, хто хоче слухати, регочеться:

— Ой, дурна ж! Вона й не знає, що я учора в її сусідки, у Катьки, був.

— Як же ти можеш так?.. — запитує його Федя, болісно морщачи обличчя. — Адже ти, може, хорошу людину ображаєш!

Борис Усик пригладжує долонею свої густі чорні, що аж вилискують, кучері, в які закоханий до безтями, і самовдоволено посміхається.

— А вони самі до мене липнуть. Я їх притягую очима, наче удав кролика. Вже вона не володіє собою, вся в моїй владі, мов загіпнотизована.

Він помічає боцмана, який іде по палубі з мідною дудкою на грудях, по-змовницькому підморгує чорною, наче намальованою, бровою і змовкає. В присутності боцмана він не насмілюється погано розповідати про дівчат. Так обріже, що тільки держись. А то ще й на берег не пустить. Усик швидко відходить від Феді, але ще встигає шепнути:

— Ти ж віддаси свою чергу сьогодні? Тобі на берег ні до чого, а мені позаріз потрібно.

— Добре, — погоджується Федя, хоч у думці сам себе кляне за ще раз виявлену слабкість. Скільки разів давав собі слово не слухатися Борисових теревенів і не поступатися йому своєю чергою на берег, але все ж не відважиться просто у вічі сказати про це Усику. Так уже повелося здавна, що Борис Усик поводиться з Федею, як із залежним.

Боцман Волощук зупиняється біля дверей камбуза, суворо зиркає вслід Усику.

— Що, знову той пустомолот умовляв тебе?.. Ніякої згоди не давай. Сьогодні ввечері сам підеш до міста.

— А мені не треба, товаришу боцмане, — відповідає Федя.

— Не гуляти посилаю, а за ділом, — говорить Волощук значущо. — Казав начальник матроського клубу, щоб