Читати книгу - "Діти"

— Жорку Білинського знаєш? У нього тато головний інженер. Жорка як вип’є, то дурний робиться. Ну, я з ним разом пив у барі. Ледве нас виперли звідти. Виходимо, а Жорка каже: «Раз в жизні живемо, Сашко. Не хочу я дома ночувати. Старий мій казав, що сам піде у військкомат, щоб мене восени в армію взяли. Каже, що там мене розуму навчать».

Пішли ми до Таньки. Ну, Таньку кожен знає… — Сашко жадібно затягнувся. Руки в нього тряслися. — Сам знаєш, як то у двадцять років!

— Я у двадцять років, як віл, горбачив! — суворо зауважив Данило. — І файну дівчину мав.

— Чекай, я Ірці скажу! — невесело засміявся Сашко. — Ну, пішли ми. Танька не дуже нас хотіла впускати, то Жорка сказав, що йому джинси позаріз потрібні. Мовляв, друг просив. А у неї подружка сиділа. Теж, видно, хвойда. Ми були такі п’яні, що ледве язиками повертали. Я нічого не пам’ятаю. Де спав, з ким… Жорка якесь там вікно розбив, руку собі порізав. Танька довго ламалась… А ранком сказала, що подасть у суд… Порадь, що мені робити. Танька така дурна, що може і в суд.

— Вісім років за таке дадуть.

Саша побілів і затремтів.

Данилові хотілося розреготатись. Він відвернувся. Ні до якого суду Танька не подасть. Яка дівка захоче компрометації? Доведеться їй заплатити, щоб язика не розпускала. Жаль Сашкових старих.

— В такому ділі я тобі не порадник, — Данило скрушно розвів руками. — По бабах не ходив і не ходжу… Подзвони мені завтра на роботу. Може, щось придумаю, хоч навряд. Ну, бувай здоровий!..

Він повагом звівся і, певно передумавши йти до «Вітерця», рушив у напрямі домівки.

Від його спини віяло таким спокоєм і душевною рівновагою, що в Саші від власної беззахисності на очі набігли сльози.

Одного разу, це було вже давно, вони ще тільки одружились і наймали квартиру, Володя повертався увечері з роботи. Падав сніг. Майже темніло. Їхнє вікно, затулене жовтими новісінькими шторами, світилось. Він знав, що Люда вдома, і в нього виникло несподіване бажання заглянути в маленьку шпаринку, побачити її на самоті. Володя тихенько підкрався до вікна і обережно заглянув. Закутана в картату хустку, Люда сиділа край столу, ледь відвернувшись од вікна. Губи її ворушились. Вона з кимось розмовляла. То благально, то суворо, то роздратовано. Цікавість взяла верх. Володя витягнув шию і торкнувся лобом шибки. Люда злякано обернулась, і на якусь мить їхні погляди схрестились…

Вони ніколи про це не згадували… Володя завів собі друзів. Пив не те щоб багато, але задосить, щоб у Люди з’явилася до нього відраза. Ніхто не міг бачити, що вони живуть не так, як треба.

Інші жили й гірше.

Їх обох душила нудьга, але ніхто з них не хотів сказати про це першим.

— Я думав, що ти знову сама з собою розмовляєш! — сказав чоловік.

За шість років він ніяк не міг збагнути, що нормальні люди можуть говорити самі до себе.

Люда колись мріяла про те, що ось Наталочка підросте, стане самостійнішою і вони покінчать з цією сірятиною. Будуть всюди їздити, ходитимуть в кіно, бібліотеку. Тепер її вже не тягнуло до цього. Найкраще Люда себе почувала, коли чоловіка не бувало вдома і вона могла взяти до рук книжку, вмостившись на канапі і трохи почитавши, задрімати…

Вона стрималась, нічого не сказала чоловікові, а натомість спитала доньку:

— Що тобі ще намалювати, Наталочко?

— Голубе небо!

Несподівано згадався дитячий віршик:

Чоловік якраз вирулював на широку асфальтовану трасу. Машина йшла легко, ледь чутно здригаючись. Він збільшив швидкість, задерикувато обганяючи переповнений автобус, хоч, власне, не поспішав. Обабіч дороги виднілися копиці сіна, а по стерні ходили поважні лелеки, багато лелек. Не так уже й далеко до осені. Йому спало на думку, що за сорок років йому жодного разу не вдалося побачити бабиного літа. І цього року знову, напевно, не вирветься у вихідний на село.

Надто гарячий день. Подорожній витер спітніле лице, ще нижче опустив вітрове скло. Він міг би зупинити машину, піти полем, за яким виднівся ліс, але спереду і ззаду мчали машини, і всі вони були зв’язані якимось невидимим ланцюгом, ніби мали перед собою одну мету.

Він в’їхав знову в село, зменшивши швидкість. Село лежало впоперек дороги, і біля обшарпаної вітрами будки стояло кілька людей, чекаючи на рейсовий автобус. Він міг би підвезти когось,