Читати книгу - "Закляття відьмака"

їхнє велике свято з пиятикою. І татусь, звичайно, її відпустив. А в Марії був син Ілляш. Це був зовсім молодий бахурім, однак біля печі ліпше вправлявся, як його мати. Ну, ми так тоді всі думали. Вона була до нього дуже жорстока. Часто била його тим, що під руку попаде. Правда, потім вже його не лупцювала, бо він зробився міцним, хоч і не був високого зросту.

Отож Марія пішла в гості, ми сиділи на нашій половині. Татусь у себе в комірчині молився. Бо день був суботній. Та ще й напередодні їхнього свята, коли вони до нас дуже люті. А Ілляш прислуговував тим волопасам і чужій молодиці. Аж тут і з’явилися вояки-литовці. Вони вертали з тієї війни з німцями. Ми, правда, вже знали, що Литва, Польща і Русь розтрощили залізних псів. Ці ж першими поверталися з війни. Це були люди Білого Лицаря. Вони їхали попереду й везли всяке добро, добуте Білим Лицарем. Коли вони спинилися в нашому заїзді, повпивались геть п’яні й хотіли забрати собі жінку мірошника; почалася бійка. Волопасів було двоє — вояків четверо. Але вояки зустріли таку відсіч, що ледь не відступили. Та все ж побили волівників. Хоч не одержали молодицю на розвагу, бо з’явився їхній пан. Він і забрав собі цю хтиву кішку. Коли тут і Чорний Стрілець прибився до нашого заїзду. Всім прибулим по черзі прислужував син нашої наймички Марії (ми так тоді думали). І ще про одне я ледь не забула сказати — при Чорному Стрільцеві був музика. Він весь час грав йому на дуді.

Кінь був у Чорного Стрільця теж чорний — вороний. Октаз у них такий кінь називається, якщо в нього біла або полова грива. Цей же вороний Чорного Стрільця був із золотавою гривою… От що таке війна — він пішов із найкращими хлопцями — всі молоді красені, всі як соколи! І в кожного перемінний кінь і добрий одяг! За мідяки-пули чи за луску-дєньги такого не спорядиш! Не один, не два фунти срібла пішло на виправу! А вертався Чорний Стрілець один на одному коні. І свого прапорця блакитного із золотим соколом десь загубив. Не було при ньому красенів-хлопців. Тільки знайшовся цей музика странній. Сидів коло нього і все надимав міх у сисак та перебирав дірочки на карабках. Про цього бадханім я ще скажу…

Чорний Стрілець сидів непорушно і пив вино з глека. Бо це було на шаббат і водночас перед їхнім святом. А татусь зачинився на нашій половині і нікому з нас не дозволяв до них виходити і з ними розмовляти. Щоб не дрочити їх своїм видом, не стовбичити перед їхніми хижими очима.

Я споглядала все, бо була така, ну просто щось страшне — скрізь проб’юся, скрізь усе побачу. Отож я під шинквасом коло ляди сиділа і все крізь щілину бачила й чула. І як Ілляш біля всіх крутився. І як вони билися. Мені було так цікаво, що я навіть не втекла, коли зброєносець Білого Лицаря вистрелив із аркебузи. От яка я тоді була! Татусь навіть кілька разів плакав, що я не хлопцем народилась. Бо, казав він, тоді досягла б я, може, неймовірного. Але не треба гнівити Всевишнього наріканнями на долю! Він, Єдиний, знає, кому ким народитися. І кому життя буде вдалим торжищем, кому полем бою, а кому смітником для нечистої тварюки свині…

Там була страшна веремія, гвалт неймовірний! А Чорний Стрілець сидів і слухав музику того бадханім. Обличчя у Стрільця було зовсім мертве. Наче скам’яніле. Він дивився просто наперед себе й ніби нічого не бачив. Потім покликав мене і так сказав: «Юдито! Іди-но сюди, не ховайся!»

Я була наче заворожена. Просто відчула — його чорні очі притягують мене до себе. Встала з-за шинквасу й підійшла. Він витяг з пояса монету — велике, геть затерте срібне кружальце із арабськими написами. «А тепер швидше тікай! Щоб тебе хто із рідні тут не побачив!» Підняв руку, напевно, щоб перехрестити мене, та зразу ж і згадав, що ми різної віри. І посміхнувся мені. Ні, не сумно. Але я цю посмішку запам’ятала на все життя. Ніяк не можу вимовити словами, розказати словами про посмішку Стрільця. Ніби це мертва людина посміхалася до живої людини. От тоді я злякалась і, здається, навіть не подякувавши, хутчій метнулась за шинквас, а звідтіля, через відхилені стулки дверей, до себе. Саме тоді я й сказала про перстень. Перстень був срібний з чорним камінчиком, а на ньому письмена. Схожий дуже на перстень ребе Мерхава. Але татусь ніякої уваги на мої слова. Татуся обсіли такі клопоти, що страх і сказати. Я зразу це відчула й теж злякалась. Страшенно злякалась.

Бо тато ніколи дарма не лякався. Хоч часто повторював приказку: «Боже, налякай мене, але не карай мене!» Тим пак було чого перелякатися — ті гості стріляли, ледь не до смерті повбивали один одного. Все кров’ю закаляне. А тут іще до всього — у своїй комірчині мірошник сконав, поки його дружина блудом займалася. Так ми тоді думали, ніби вона дружина, а потім виявилось, що він від неї голову втратив і втік із дому. Вона ж була чи то втекла невіста, чи то бігла черниця. Страшні в тих краях поселяни: ніколи не зрозумієш, що їм на розум спаде! Але й вони тоді були кращі, ніж потім. Як татарський цар Єдигей їх пограбував, попалив, порізав і тисячі тисяч погнав у полон, правда, — вони гіршими стали. Та й наші люди тепер гірші, заздрісніші, не дружні, часто й заповіді Мойсея забувають. І це в той час, коли навколо море чужих! А от як колись люди жили в своїй землі і наш Храм ще не зруйнували зайди і розбійники, то зовсім інше життя було. Багачі в Єрушалаїмі не хизувались, як нині багачі хизуються своїм золотом, вбранням і маєтностями. Навіть був тоді такий день святковий, коли молодь виходила на вулиці і веселилась, і ніхто ні перед ким не пнувся, і ніхто ні з кого не кпив. Усі танцювали і