Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Нарешті, вони повернули поза буртами у вузьку вуличку й приїхали додому.

Дядько розпріг свою шкапу й, розібравши поклажу на возі, відвів Бруньку до сажа. Там він прип’яв його до стріхи, і похвалився дружині.

– Дістав таки цюцька! Мабуть, добрий буде, бо он мало не перетяв налигача.

А Брунька заплющив очи й стомлений поточився на зруб.

По годині небо вкрилося хмарами й потемніло. Раптом засвітила блискавка, ударив грім і з-за сажа повіяло вогкістю. Потім ударило вдруге, втрете, і на Бруньчин писок впали дві холодні краплі. Він підвівся на ноги й охоче підставив своє зіпріле тіло під холодні струмені; йому пашіло з рота, у вовні, над самою шкірою, здавалося, лежало гаряче залізо.

Та скоро дощ обернувся на зливу й примусив Бруньку ховатися під сажем. Він умостився там на торішньому гноєві й заснув. Спав він довго й кріпко. Уві сні йому ввижалися його будка, бур’яни поза теслиною оборою й Христя. Ось вона підійшла до нього й гладить йому спину. Рука у неї, як і завжди, ніжна, пестлива. Вона щось приказує йому й сміється, а Брунька норовить облизати їй носа. Та раптом приходить теслиха й проганяє Христю. Тоді Брунька йде до шопи, що править теслі за майстерню, і грається з стружками. Він бере в рота довгу білу стьожку й підплигує – раз, вдруге, потім затримується на якийсь час у повітрі й сливе летить… Та знову десь узялася теслиха й пошпурила в нього якимись цурпалками.

І він прокинувся.

Надворі вже було темно. Дощ ущух, але блискавиця ще й досі освітлювала небо. На селі десь валували собаки. Голоси їх були незнайомі Бруньці й чужі. Тоді він підняв писок угору й завив.

Згодом з хати вийшов дядько і, вчувши Бруньчине скиглення, підійшов до нього й ударив його під бік. Брунька замовк і знову заснув.

На цей раз йому приснився чоловік у бур’яні з вип’ятою горлянкою. На ньому була розстібнута червона сорочка, що він уже колись бачив її, і сірі заялозені дьогтем штани. Але лице його було як у дядька, що вчора полонив його мотузком. Як і тоді, коли то було увіч, Бруньці запахло кров’ю й прокинулось бажання розчавучити горбату горлянку. Він, не роздумуючи, кинувся вперед і несподівано затиснув у зубах свою лапу…

Ранком прийшла до нього висока, ставна жінка в чорному очипкові й поставила перед ним круглу кавратку з моченими висівками. Брунька нюхнув їх і відвернувся. Він був голодний, але страва пахтіла чимсь терпким, неприємним, і він не міг її їсти.

Та скоро голод узяв своє й кавратка спорожніла.

Потім білявий хлопчик, безштанько, приніс йому холодної води. Він – поставив її перед Бруньчиним носом і почав з ним гратися. Але той не приділив йому ніякої уваги й, напившись, знову заплющив очи.

І лиш по обіді він трохи оклигав і почав цікавитись новою оселею. Йому повернулися сили й разом з ними здоровий настрій. Десь ще боліли ноги після вчорашньої ходьби й щеміло серце по теслиній оборі, але безліч живчиків, прихованих по всьому тілу, виступили вперед і, розбуджені новими вражіннями, новими місцями, пом’якшили згадку за вчорашні події.

Він вийшов на причілок сажа, скільки тому дозволила вірьовка, й оглянувся навкруги. Сонце сливе сторч повисло над головою й купало в своїх променях дядьків Трохимів двір. Ліворуч від сажа біліла хата з сірою солом’яною покрівлею й присадкуватими дощаними сіньми. Навпроти хати – повітка, поруч загорода з луб’яною ворітницею, а трохи поодаль погрібник, дуже схожий на степовий курінь з рогозовою запоною. Просторінь між хатою й повіткою густо заросла зеленим шпоришем, і на ньому гралася купа Трохимових дітей.

Навпроти сажа, за кілька кроків від Бруньки, стояв колодязь з чотирикутною вербовою цямриною, а далі зеленів садок, обгороджений низьким терновим тином.

Праворуч був тік, уставлений кількома прикидками соломи, серед яких визирав невеличкий половник. А за половником ішла левада, потім город, що й закінчував Трохимову оселю, приховуючи невидиму межу десь у повітрі.

Брунька, нарешті, ворухнувся й, забувши за свої кривди, солодко позіхнув. Йому безперечно все це подобалось, але час уже зняти з нього вірьовку й відпустити додому. Він бо занудився по Христі, і тесля, мабуть, уже гнівається, не бачучи його в дворі.

Але ніхто не підходив до нього, щоб уволити його бажання й покінчити, нарешті, з невеселими жартами.

І він знову накинувся зубами на вірьовку.

Та незабаром прибігла висока жінка й, розмахуючи ціпком, загнала його під саж.

Увечері його перевели від сажа у двір і прив’язали біля загороди. Тут він мав стерегти чорну Трохимову шкапу й муреньку корову.

Як і ту ніч, валували на селі собаки й, слухаючи їх, Брунька кілька разів поривався вити. Денні вражіння приховалися десь у чорній пітьмі, і йому знову стало сумно. Поруч з цим і його злоба до