Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Від 1869 р. Угорщина становила окрему державу, повністю централізовану, з урядовою угорською мовою в установах, судах і державних закладах освіти. Формально Угорщина була конституційною монархією з поділом на три влади, але фактично вся влада була в руках земельної та фінансової олігархії. Це сталось унаслідок наскрізь недемократичної виборчої системи, що лишалася без змін аж до 1918 р. Вибори послів були справді безпосередніми, але далеко не загальними через численні цензи. Зокрема, угорським українцям ніколи не вдавалося здобути власну репрезентацію в угорському парламенті. На практиці Угорщина лишалася однією з найреакційніших держав у Європі, в ній не розбудовувалося соціальне законодавство, не проводилися докорінні земельні реформи, пильно оберігалася непорушність влади олігархічної верхівки.

Визначальним законом цього періоду став 4-й Закон 1869 р., який значною мірою виходив із бельгійського досвіду. Головними ідеями закону були послідовне розділення адміністративних і судових органів та гарантування суддівської незалежності. Забезпеченню останньої слугувало декларування того, що суддям у своїй діяльності необхідно підпорядковуватися лише закону, а також довічне призначення суддів. Суддею міг стати лише угорський підданий, особа бездоганної репутації, чоловічої статі, якому виповнилося 26 років, який не перебував під опікою або під процедурою банкрутства, володів угорською мовою, мав практичний досвід після отримання диплома юриста і склав спеціальні суддівські іспити. Для суддів судів вищого рівня пенсійний вік був установлений на рівні 70 років, а для суддів середнього й нижчого рівня — 65 років[639].

Гарантіями незалежності суддів були приписи, відповідно до яких «за винятком випадків і підстав, визначених у законі, законно призначений суддя не може бути зміщений з посади» (§ 15), він може бути «переведений в інший суд або на іншу службу або підвищений не інакше, як за його власної на те згоди» (§ 16). Оплата праці судді була вищою, а відпустка тривалішою, ніж в інших державних службовців. Проте все це не могло гарантувати повної незалежності суддів. Як і раніше, суддів призначав і підвищував на посаді король за рекомендацією міністра юстиції. Згідно з § 11 згаданого закону суддям заборонялося «брати участь у політичних і професійних спілках, бути присутнім на їхніх зборах і засіданнях, прямо або опосередковано брати участь в їхній діяльності, а також сприяти виконанню їхніх рішень і звернень»[640].

Закон 1869 р. регулював також побудову суддівської системи. Вищим рівнем і в подальшому залишалася Королівська Курія. Відповідно до 50-го Закону 1881 р. в цьому органі були об’єднані колишні найвищий суд і касаційний суд. На цьому найвищому рівні в палатах, що складалися з семи суддів, розглядалися касаційні справи, які надходили з апеляційних судів. Від 1912 р. чисельність палати була зменшена до п’яти осіб. Курія була останньою інстанцією також і в кримінальних справах. При Курії діяли дисциплінарна палата і палата з виборчих справ. Важлива новація містилася у 54-му Законі 1912 р., відповідно до якого Курія щорічно створювала уніфікаційні ради, покликані приймати рішення в спірних теоретичних питаннях та забезпечувати уніфіковане застосування норм права[641].

За судовою ієрархією під Курією перебували апеляційні суди (угор. itelötäbla), нижче рівнем розташувалися трибунали (угор. törvenyszek), а базовим рівнем були районні суди (угор. jarasbirósag). Апеляційні суди у кримінальних та цивільних справах діяли винятково як апеляційні інстанції другого або третього рівнів. Судді працювали у палатах із трьох або п’яти осіб. Їхні рішення підлягали оскарженню в Курії. До 1890 р. в Угорському королівстві діяли лише два таких апеляційні суди — в Будапешті та у Марошвашархей (сучасна румунська назва — Тіргу-Муреш). Згідно із судовою реформою 1880 р. було утворено 11 таких судів. Комітатські трибунали були прикріплені до одного з апеляційних судів. На закарпатських землях Маромурешський і Сатмарський комітатські трибунали належали до Дебреценського суду, а Берегський та Унгський — відповідно до апеляційного суду в місті Кошшо (сучасна словацька назва — Кошице)[642].

У державі під юрисдикцією 67 комітатських трибуналів діяли 384 районних суди[643]. Трибунали здебільшого перебували в комітатських центрах, але були й винятки. Районні суди приймали рішення в незначних цивільних і кримінальних справах. У таких судах районні судді здійснювали судочинство одноосібно.

Нові засади організації адвокатської діяльності було закріплено в 34-му Законі 1874 р. Професія адвоката мала бути незалежною, автономною та вільною. Адвокатами могли бути угорські піддані, які отримали диплом у галузі права і вступили до будь-якої адвокатської асоціації (палати).

Найважливішим елементом 34-го Закону 1874 року було утворення палати адвокатів (угор. ügyvedi kamaräk). Умовою цього була належність до її складу не менше тридцяти адвокатів, а територія дії мала збігатися з межами юрисдикції королівських трибуналів. Міністр юстиції визначав лише кількість, територію дії та місце розташування центрів адвокатських палат, а в іншому палати були незалежні від уряду, судів та інших державних органів.

Вже у грудні 1874 р. було засновано Угорську адвокатську палату, а наступного року — 28 регіональних адвокатських палат, які об’єднували 4371 юриста. До завдань палат належали підтримка авторитету адвокатської спільноти, захист прав адвокатів та контроль виконання ними своїх професійних обов’язків. Палати були наділені правом накладати дисциплінарні стягнення, а також могли встановлювати членські внески. Членство в палаті стало обов’язковою умовою зайняття адвокатською діяльністю.

Правила адвокатської діяльності, закладені в 34-му Законі 1874 р., практично залишилися незмінними до завершення Другої світової війни, а окремі її принципові положення, особливо щодо колегіального професійного адвокатського самоврядування, є чинними й нині[644].

Процес лібералізації угорського права, що відбувся наприкінці XIX ст., позитивно вплинув і на судову владу. Закон про цивільний шлюб (31-й Закон 1894 р.) вилучив шлюборозлучні процеси з компетенції церковних судів і передав