Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

кількості сторінок) за кілька років до того. У звіті 2002 року декілька провідних арабських учених намагалися пояснити мізерні темпи розвитку в двад­цяти двох країнах, що належать до Арабської Ліги. За попередні двадцять років реальний ріст доходів на душу населення складав нещасні 0,5 % на рік, менше, ніж у будь-якій іншій країні світу, за винятком Екваторіальної Африки. Однією з трьох ключових проблем, визначених авторами, був «статус жінок». (Іншими двома були брак політичних свобод і брак людського капіталу.) The Economist повідомив такі дані: «Одна з кожних двох арабських жінок усе ще не вміє ні читати, ні писати. Їхня участь у політичному й економічному житті своїх країн найнижча у світі»[303]. Інвестування в дівчат і жінок може бути подібним до обробки отієї другої половини тисячі акрів землі. Існує й інша, тонша (і трохи кумедна) сторона «жіночої влади». Жінки в країнах, що розвиваються (а можливо, і не лише в них), розумніше використовують свої гроші. Коли жінки стають багатшими, вони витрачають більше грошей на харчування сім’ї, медицину та житло. Коли багатшими стають чоловіки, вони більше витрачають на алкоголь і тютюн. Дійсно. В Кот д’Івуарі щодо цього був проведений тонкий експеримент, за яким чоловіки та жінки традиційно вирощували різні культури. В окремі роки врожаї у чоловіків були чудовими, в інші роки — у жінок дуже хорошими. Економіст із Массачусетського технологічного інституту Естер Дафло виявив, що коли був успішний рік у чоловіків, домогосподарства витрачали більше на алкоголь і цигарки, а коли в жінок, то домогосподарства більше витрачалися на продукти[304]. Фахівці з питань розвитку виявили, що коли давати гроші жінці як голові домогосподарства, вони будуть використані краще.

Експерти могли б відмітити й багато інших чинників, що впливають на процес розвитку: заощадження та показники інвестицій, показники врожайності, етнічні конфлікти, колоніальна історія, культурні чинники й т. ін. Усе це викликає питання: якщо ми добре уявляємо, якою має бути хороша публічна політика, чому ж вихід із бідності такий важкий і небезпечний? Відповідь полягає у різниці між уявленням, чому Тайґер Вудс — видатний гравець у гольф, і практичною грою, подібною йому. Одна справа — пояснювати, що робить країни багатими, й зовсім інша — розробити стратегію трансформації країн, що розвиваються. Візьмімо прості приклади: побудова ефективних урядових інститутів легша, якщо населення письменне й освічене, тоді як достойна публічна освіта потребує ефективних урядових інститутів. Охорона здоров’я є критичним чинником, однак важко збудувати клініки, якщо величезні суми грошей потрапляють у кишені корумпованих посадовців. І так далі.

Існує широкий спектр експертних думок щодо того, що багаті країни можуть зробити (і чи можуть це зробити) для поліпшення життя в інших куточках світу. Джефрі Сакс позначає один кінець цього спектра. Як ви вже могли зрозуміти з деяких описів досліджень у цьому розділі, Сакс вважає, що знедолені нації перебувають у пастці бідності, і лише капітал із розвиненого світу може їх урятувати. Якби ми більше думали й витрачали з боку розвиненого світу, то можна було б різко запустити процес розвитку бідних країн — подібно до валуна, що котиться з вершини гори. Наприклад, Сакс стверджує, що багаті країни світу повинні реалізувати широку програму боротьби зі СНІДом в Африці. Він вважає, що частка Америки в такій програмі коштувала б 10 доларів на одну особу — як квиток у кіно і попкорн[305]. Натепер внесок США в ці зусилля значно менший. Дійсно, загальний бюджет Америки для міжнародної допомоги близький до однієї десятої відсотка ВВП — мізерна частка того, що ми можемо зробити, і третина того, що дають європейці. Містер Сакс задовго до 11 вересня попереджав, що нам потрібно інвестувати в країни, що розвиваються, «не лише з гуманітарних мотивів, але й тому, що навіть віддалені країни зі значними проблемами можуть викликати безлад у решті світу»[306].

Вільям Істерлі, праці якого тут також часто цитувалися, перебуває на протилежному кінці цього спектра. Він вважає, що увесь процес надання допомоги для розвитку зруйнований. Його погляди найкраще описати старим жартом про невдалі стратегії розвитку, що ставали популярними і відходили у забуття протягом останнього півстоліття:

Селянин виявляє, що багато його курчат здихають, тож іде до священика за порадою. Священик рекомендує селянинові молитися за своїх курчат, однак ті продовжують вмирати. Священик рекомендує увімкнути в курятнику музику, але смерть продовжує косити. Після роздумів священик каже перефарбувати курятник у яскраві кольори. Нарешті всі курчата здохли. «Як шкода, — каже священик селянинові. — А в мене залишилося ще так багато чудових ідей»[307].

Істерлі знав. Він десятиліттями працював у Світовому банку, де намагався врятувати помираючих курчат. Він стверджує в книзі «The White Man’s Burden»[308] і в інших працях, що традиційні проекти допомоги негнучкі й неефективні. Результати жалюгідні як на мікрорівні (агенції надання допомоги роздають протимоскітні сітки, що перетворюються на риболовні сітки чи на весільну фату), так і на макрорівні (ми не можемо показати, що те, що ми робимо, покращує життя цих країн). Замість цього ми зосереджуємося на внеску — наскільки ми щедрі?, — що він порівнює з оцінкою голлівудського кінофільму на основі його бюджету. Істерлі каже, що традиційні методи допомоги для розвитку є помилковими, оскільки ми все ще не зрозуміли, як їх використовувати[309]. Він пише в American Economic Review:

Економісти цілком упевнені, що деяке поєднання вільних ринків і хороших інститутів має чудові підтвердження в історії щодо досягнення розвитку (на противагу, скажімо, тотальному контролю над економікою з боку клептократів). Однак головне, чого ми не знаємо, так це — як дістатися звідси туди, які конкретні заходи забезпечують створення вільних ринків і хороших інститутів, як зібрати докупи всі ці маленькі елементи. Тобто ми не знаємо, як досягти розвитку[310].

Істерлі не вважає, що треба припинити свої намагання допомогти людям у бідних країнах. Навпаки, ми повинні реалізовувати малі проекти відповідно до їхнього контексту з вимірюваними вигодами. Він пише: «[Допомога] може спрямовуватися на створення більших можливостей для бідних індивідів, а не на намагання трансформувати бідні суспільства».