Читати книгу - "Синi етюди"

- Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?

- Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? - скрикнув Остап.- Так знай же, вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то…

Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша терпiння, i сказала мати:

- Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п'яний сину, забув своє дитинство й "солодкi цукерки"?!

- Ха-ха! - зареготав Остап.- Чуєте, хлопцi? Моя мати згадала солодкi цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопцi?!

П'янi вершники теж зареготали. Зареготали й шаблi дзвоном якогось страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап:

- Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибi тобi, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити - то зовсiм не важка штука… i навiть деяке задоволення… Ха-ха! А виховати - це твiй природний обов'язок… Ну, словом, я хочу жити i во iм'я якихось там шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову своєму братовi Андрiєвi!

Мати з жахом дивилась на свого сина i нiчого не розумiла. Вона все втiшала себе надiєю, що це - нiщо iнше, як п'яний бред п'яної людини, i вже не могла втiшати себе такою надiєю.- "Це пекельний сон сниться менi",- уперто думала вона i раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап.

I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона влаштувала йому лiжко на ганку; мовляв, вiн там буде до ранку чекати вiдповiдi i її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись, пiшов вiн на ганок, а за ним пiшли i його вершники.

Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась година здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi пiвнi, а ще далi вили собаки безвихiдним виттям. Перед матiр'ю проходили одна по однiй картини її невеселого життя i проходили дорогi обличчя її маленьких синiв. Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй схватцi два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге; але ясне й ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi грохочуть оселi грохотом громадянської вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi вершники, i сини не хочуть визнавати один одного, навiть матерi уже не визнають. А тодi вони ласкали її своїми дитячими рученятами i так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в життi?

I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема i що все, що дiється зараз, є звичайне й природне явище. I коли вона не може зрозумiти цього, то вона, значить, оджила вже свiй час, i, значить, на її земне мiсце прийшли новi люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти.

Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них своє ухо.

Остап хропiв, хропiли й його п'янi вершники.

Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому:

- Твої вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш!

- Менi здається, що я вiд тверезих уже не втiк би,- сказав Андрiй.- Чи не п'янi вони, матусю?

- П'янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно… Тiкай, синку!

- А де ж мiй братiк Остап спочиває? - спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрiй.

Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячної ночi, що проточилась на горище, побачила в Андрiєвих очах пiдозрiлий блиск. I вона одразу зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п'яного брата Остапа.

I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала:

- Спить твiй брат Остап на моїй кроватi,- сказала вона.

- Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити.

I ще сказав Андрiй своїй матерi, щоб вона злазила з горища i не перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку, пiшла в кiмнату та лягла на своєму лiжку.

I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати, скiльки часу пройшло. Давно вже чує вона, як Андрiй шелестить в сiнях сторожкими носками i думає: "Мабуть, сокиру шукає".

I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири, i чомусь не може цього зробити. Мiсяць починає вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тукає, i летять у вiчнiсть бистрокрилi секунди, їх навздоганяють хвилини i - ще повiльнiш - години. I не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожнє мiстечко. Органiзовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королiвська величнiсть сам король-час.

Мати вже бачить, як скрадається до її затiненої кроватi її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити. Та й навiщо попереджати, коли так приємно мрiяти. I вона продовжує мрiяти. I мрiє вона про щасливе життя, i мрiє, аж поки до неї пiдходить Андрiй, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…

Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився, як примара.

Але чого ж вiн стоїть? Невже й тепер не кiнець! Нi, мабуть, тепер кiнець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма.

I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить його брат Остап, поспiшає виконати свiй громадський обов'язок.

I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись якiсь рожевi потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було. I зовсiм даремно сокира знову падала на її голову i так настирливо гупала в передранковiй темрявi. Матерi вже не було…

Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi i, нарештi, сама земля.

Але матерi вже не було. Вже перший удар сокирою перенiс її в той загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи не загоряється нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не кричать жовтогарячi пiвнi, як вони кричали