Читати книгу - "Мене називають Червоний"

в пекло всіх, кого я спокушу. Як вам відомо, свої обіцянки ми виконуємо. Дехто твердить, що ми тоді уклали з Усевишнім договір. А звідси випливає, що я — слуга Аллаха, котрий випробовує його рабів, намагаючись їх збаламутити. Добрі раби приймають добрі рішення і ідуть своїм шляхом, а погані спокушаються, скачуть на прив'язі своїх жадань і скоюють гріх. Завдяки їм пекло розростається. Якби всі прямували до раю, то нічого б не боялись, а справи державні й світові вирішувалися б тільки на краще, тому для землі важливе існування як добра, так і зла, як чесноти, так і гріха. В цьому моя заслуга. Аллахів світопорядок можливий виключно завдяки мені й Божій волі (чому інакше б він дозволив шайтанові жити до Судного дня?). І за цих умов мене мають за «лихого», не визнають моєї правоти — ось де вони, мої скриті смуток і біль. А Халладж-і Мансур[187] чи такі добродії, як Ахмет Газалі, брат знаменитого імама Газалі, виснували з переказаних мною уявлень наступне: оскільки все діється й твориться з волі Аллаха, то, по суті, гріхи, які я скоюю, не йдуть урозріз із бажаннями самого Аллаха, отож немає ні добра, ні зла — все відбувається згідно з задумами Всевишнього, навіть я — частина Аллаха. Отаке вони понаписували й проповідували.

Декого з цих розумників спалили живцем разом із їхніми книжками. Цілком справедливо. Адже, певна річ, є й добро, і зло, а справа кожного з нас — визначити, де між ними грань; я ж, звісно, — прости, Господи, — не Аллах, і такого безглуздя в ті тупі головешки не вбивав, вони такого самі навидумували.

Тому тепер я протестую вдруге: не я є джерелом гріха й зла в світі. Більшість людей виявляють легкодухість, крадуть, прелюбодіють, чинять підло, особливо — коять усілякі дурниці й без моїх спокус, підбурювань та надихань. Наскільки ідіотськими видаються намагання деяких начитаних суфіїв[188] обілити мене, настільки й суперечить Куран-и Керіму твердження, що від мене йде все зло. Ні, я не спокушаю продавців дурити покупців, підсовуючи їм гнилі яблука, дітей — обманювати, підлабузників — підлещуватися, старих дідів — уявляти розпутства, а хлопців — блудити руками. До речі, сам Усевишній не вважає онанізм і розпусні марення тим злом, котре може послужити приводом згадати моє ім'я. Звісно, я докладаю чималих зусиль до скоєння людьми тяжких гріхів, але ж деякі ходжі у своїх писаннях звинувачують мене в тому, що хтось позіхає на повен рот чи чхає, чи, навіть, голосно пукає. Як я розумію, вони й не здогадуються, ким є насправді шайтан.

Ви скажете: менше зваблюй їх, і тоді — здогадаються. Правильно. Однак варто вам нагадати, що маю власну гордість, і через неї ми побили горшки з могутнім Аллахом. Скільки разів праведники в десятках тисяч томів писали, що я можу перевтілитися в кого завгодно, а найчастіше — перестріну вас на дорозі в образі чарівної жінки, яка вміє розбудити чоловічу хіть. Та чи можуть наші ходжі в такому разі пояснити, чому мої браття художники, котрі зібралися тут, зображають мене як якусь хвостату, рогату, згорблену страхітливу потвору з обличчям, укритим здоровенними бородавками?

Ось ми й підійшли до нашої основної теми — малярства. Стамбульські вулиці заполонили прибічники одного ваїза, чиє ім'я я не хочу згадувати, щоб не накликати на вас його гнів. Підбурюване ваїзом юрмисько реве, що виголошувати розспівом азан, збиратися в текке, обніматися там, вершити радіння, дозволяти своїй душі виходити з тіла під звуки музики й пити каву — заборонено заповітами Аллаха. А серед нас є деякі майстри, котрі бояться цього проповідника та його посіпак і стверджують, що європейські стилі живопису — винахід шайтана. Чув це на власні вуха. Сотні літ на мене зводять брудні наклепи, але жоден з них ще не був таким далеким від правди.

Почну-но я про все з самого початку. Про той початок забуває кожен, пов'язуючи його з тим, як я спокусив Єву плодом забороненого дерева. Ні, те, що Аллах визнав мене гордим, також не початок. На початку було ось як: Він показав мені та іншим янголам людину й зажадав, щоб ми їй поклонялись, і якщо інші янголи припадають на колінця перед нею, то я прийняв найправильніше рішення — і людині не поклоняюся.

Як ви гадаєте, чи справедливо було з Його боку, створивши мене з вогню, наказувати мені: поклоняйся людині, яку він виліпив з глини? Чи розсудите ви так, як вам підказує совість, браття мої? Гаразд, я знаю: ви боїтеся, бо думаєте, що все сказане тут не збережеш у таємниці. Він почує кожне слово й одного дня про це спитає. Ну, тоді я не допитуватиму вас, що підказує вам ваша совість: маєте привід боятися — я ж забуду про своє запитання й ту різницю між вогнем і глиною. Але існує те, чого ніколи не стерти з моєї пам'яті, те, про що я завжди згадуватиму з гордістю. Так, я не поклонився людині.

А якраз це нині й роблять сучасні європейські майстри. Вони зображують своє панство, духовенство, багатих купців, ще й жінок з точністю до найменших дрібниць: колір їхніх очей, поставу, неповторні звивини вуст, вабливу тінь між жіночими грудьми, зморшки на чолі, персні на пальцях, навіть огидне волосся, що стирчить з вух. Людину вони поміщають у центр своїх робіт, наче вона — ідол, перед яким треба бити поклони, і ті картини, ніби божків, вішають на стіни. Чи ж людина настільки визначна, щоб відтворювати її тінь? Хіба це не називається ставити в центр всесвіту людину, а не Аллаха, коли звичайні будинки на вулиці вимальовують на тлі живих образів дедалі меншими й меншими, такими, як їх помилково бачить на віддалі око? Найкраще про це знає всемогутній, Всевишній Аллах. Я думаю, ви зрозуміли, як безглуздо твердити, ніби такі зображення — моя ідея. Адже я відмовився поклонятись людині, через що стільки натерпівсь, навіки залишився самотнім, упав у неласку до Аллаха й був прозваний безбожником. Вже логічніше вірити в те, що через мене діти тягають за шкірку свої пуцьки й що я заставляю всіх голосно пукати, як пишуть деякі мулли й проповідують ваїзи.

Хочу ще дещо додати до нашої теми, але слово моє — не до тих, котрі всякчас стривожені своїми пристрастями, хіттю, сріблолюбством, безглуздими устремліннями та грішними звичками. Мене зрозуміє тільки Всевишній Аллах, чия свідомість — безмежна: чи не Ти прищепив людині