Читати книгу - "Граф Дракула"

досі, хоча, слава Богу, мої нерви витримали. Якби я не бачив того спокою і тієї радості на обличчі першої жінки, які відбилися на ньому перед самим його знищенням як доказ того, що душа врятована, я б не міг продовжувати свого кровопролиття. Хотілося бігти від жаху і кинути все напризволяще. Але це сталося! Мені шкода бідні душі, коли згадую, які страхіття їм довелося пережити, але зате тепер вони насолоджуються сном природної смерті. Бо тільки-но мій ніж відсік кожній з них голову, як тіла негайно ж почали розсипатися і перетворюватися на пил, неначе смерть, яка мала прийти сторіччя тому, нарешті утвердилася в своїх правах і голосно заявила:

— Ось і я.

Перш, ніж покинути замок, я так закрив усі входи, що граф уже більше ніколи не зможе ввійти туди «не-мертвим».

Коли я ступив у коло, де спала місіс Міна, вона прокинулася і, побачивши мене, скрикнула:

— Ходімо! — сказала вона. — Забираймося геть від цього жахливого місця! Ходімо зустрічати мого чоловіка, він, я знаю, йде сюди.

Вона схудла, зблідла і виглядала слабкою, але очі її були чисті і палали жаром. Я був радий бачити її блідою і хворою, оскільки переді мною все ще стояв жах перед рум'яним сном вампіра. Отже, з надією в серці, хоча з певними побоюваннями ми йдемо на схід, назустріч нашим друзям — і тому, який, за словами місіс Міни, сам іде нам назустріч.

Щоденник Міни Харкер

6 листопада.

Було вже дуже пізно, коли професор і я попрямували на схід назустріч Джонатану. Ми йшли поволі, оскільки, хоча дорога й вела круто під гору, нам довелося тягнути з собою теплі ковдри і речі. Не видно жодного житла. Пройшовши одну милю, я втомилася і сіла відпочити. Озирнувшися, ми побачили замок Дракули, що вимальовувався на горизонті. Він з'явився перед нами у всій своїй красі, побудований на висоті 1000 футів[35] на крутосхилі, навкруги якого йшло глибоке урвище, відділяючи від нього оточуючі з усіх боків гори. Щось дике і таємниче дихало у всій цій місцевості. Вдалині чулося завивання вовків. Судячи з того, як лікар Ван Хелзінк вибирав місце, я зрозуміла, що він шукає якийсь стратегічний пункт, де на нас ніхто не зможе напасти.

Трохи згодом професор покликав мене. Я побачила чарівну місцину, щось на зразок природної печери в скелі, він узяв мене за руку і втягнув туди.

— Дивіться! — сказав він. — Тут ви будете під захистом, а якщо прийдуть вовки, то я уб'ю їх по черзі, одного за одним.

Він затягнув наші покривала і приготував зручне ложе, дістав провізію і примусив мене поїсти. Але їсти мені не хотілося, навіть осоружно було пробувати, і, не дивлячись на те, що прагнула догодити йому, я ніяк не могла себе переситити. Вийнявши підзорну трубу з валізи, він став на вершину кручі і почав дивитися на обрій. Раптом він вигукнув:

— Погляньте! Місіс Міно, подивіться! Подивіться!

Я схопилася і стала за ним на кручі, він передав мені трубу і почав показувати. З висоти, на якій ми стояли, було далеко видно; за білою сніжною пеленою виднілася чорна стрічка річки. Прямо перед нами, недалеко, так близько, що я дивуюся, як раніше ми не помітили, скакала юрба вершників. Посеред них мчав фургон, гойдаючись з боку на бік по нерівностях дороги. Судячи з одягу людей, це були селяни або цигани. На возі лежав великий чотирикутний ящик. Серце моє зайшлося від радості, коли я це побачила, оскільки відчувала, що кінець наближається. Вечоріло, а я чудово знала, що із заходом сонця істота, яка досі була безсила, знову оживе і, прийнявши одну із своїх численних форм, вислизне від переслідування. Зі страху я обернулася до професора, але, на мій подив, його там не було. Трохи згодом я побачила його внизу. Він намалював коло навкруги скелі, точнісінько таке, в якому ми минулої ночі знайшли притулок. Покінчивши з цим, він повернувся і сказав:

— Нарешті, тут ви будете в безпеці. Він узяв у мене підзорну трубу, але скоро пішов сніг і все приховав від нас.

— Подивіться, — сказав він, — вони поспішають, вони поганяють своїх коней і мчаться чимдуж.

Він помовчав, а потім продовжував глухим голосом:

— Вони поспішають, бо сонце заходить. Ми можемо спізнитися. Хай буде воля Божа!

Тут знову пішов густий сніг, і знову нічого не стало видно. Але незабаром снігопад припинився, і Ван Хелзінк знову навів свою підзорну трубу на долину:

— Дивіться, дивіться! Дивіться! Двоє вершників мчать з півдня слідком за ними. Це, мабуть, Квінсі та Джон. Візьміть трубу. Дивіться, поки все не закрив сніг!

Я взяла трубу і подивилася. Це напевно лікар Сьюард і містер Моріс. В усякому разі, я знала, що це не Джонатан. В той же час я була впевнена, що Джонатан недалеко. Озираючись довкруги, я помітила на півночі ще двох вершників, які швидко наближалися. Я зрозуміла, що один із них Джонатан, а другий, звичайно, лорд Годалмінг. Вони і також переслідували віз. Коли я сказала про це професору, він зрадів, як школяр, і уважно вдивлявся удалечінь, доки сніг знову не закрив йому краєвид. Тоді він приготував свій вінчестер і поклав його біля входу до нашого притулку.

Коли буран на якийсь час затихнув, ми знову подивилися в трубу. Спрямовуючи трубу в усі сторони, я побачила на снігу плями, що рухалися то поодинці, то малими, то великими групами — вовки збиралися на полювання. Хвилини очікування здавалися нам вічністю, вітер дув тепер сильними поривами і, з люттю кружляючи, сніг гнав його на нас. За останній час ми так звикли стежити за сходом і заходом сонця, що з точністю могли його визначити і наперед знали, коли настане ніч. Важко навіть повірити, що не пройшло і години з тих пір, як ми чекали в нашому скелястому притулку, а різні фігури почали до нас наближатися. З півночі подув стрімкий, холодний і різкий вітер. Він, як видно, погнав снігові хмари, оскільки сніг зривався тепер тільки час від часу. Ми чітко могли розрізнити тепер людей кожного загону, переслідуваних і переслідувачів. Здавалося, переслідувані не помічали гонитви або не звертали на неї уваги. Але все-таки було видно, що вони поспішають у міру того, як сонце все нижче і нижче опускалося до вершин гір.

Вони наближалися. Професор і я ховалися за скелею і приготували рушниці; я зрозуміла, що він вирішив не пропускати їх. Ніхто не знав про нашу присутність.