Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

«А на Південному полюсі?» — знову ні.

«Ти ж не сидиш досі в Луцьку?» — о Боже, так, я досі в Луцьку, без найменших перспектив.

«Скільки книжок ти прочитала за останній рік?» — кухарську книжку рахувати?

«Ти здійснила винахід свого життя? Друкуєшся у “Нейшинел джіогрефік”? Пам’ятаєш, скільки мов планувала вивчити?»

Ого, а я, виявляється, була амбітною дівчинкою! Згадувався Василь, як порівнював мої очі з чаєм. Для чого він мені був тоді? Я сиділа, упершись у важку картонну коробку зі старими книжками, згадувала, думала. Та, колишня Ганнуся — зовсім інакша, не надто схожа, чужа й незнайома дитина, яких сотні щодня проходять повз мене до школи зі своїми наплічниками, книжками, мріями... Шкода, що в минуле листа не відпишеш. Як шкода. Я б написала, про що справді варто мріяти. А чого треба було б уникнути, обійти, минути. Зробила невеличку приписку внизу старого пожовклого аркуша, уклала його в конверт, промазала доньчиним клеєм, що якраз теж знайшовся посеред старих завалів, перекреслила старий підпис і написала «Мені п’ятдесятирічній».

— Мам! Мамо! — знизу клапали мокрі парасольки, падали на дерев’яну підлогу брудні черевики, гримнув наплічник із підручниками. — Ма! Тобі тут бандероль прийшла. Наша поштарка, Марина Євгенівна, принесла, я підписалася за тебе! Де ти?

— Іду! — я похапцем поклала лист назад, поміж сторінки шкільного записника.

У домі пахне сосновою дошкою та апельсиновими парфумами, затишно потріскує грубка, мною ж розмальована, діти прийшли зі школи, а з бандероллю прислали авторський екземпляр моєї нової книжки. Я усміхнулася до своїх думок: е ні, Ганно, ти не бачила штормів у Магеллановій протоці, не обпікала легень нестерпним жаром полуденної Сахари, але твоє життя — це життя щасливої людини.

Світлана Дідух-Романенко. Квартира з посагом

Зефірка вила на кухні, наче скажена. Тоня намацала в шухлядці беруші та втовкла їх собі у вуха так глибоко, що це б, напевно, зву-коізолювало найпотужнішу протипожежну сирену. Але не її хтиву кицьку, якій кортить закликати до себе всіх вусатих кавалерів із їхнього та сусіднього мікрорайонів. Зефірка невтомно чергувала свої стакато з легато, десь поза межею звичайного діапазону частот. Так уміла лише її тварюка. Талант, у цьому Тоня не сумнівалася.

«Брись» і «фу» на Зефірку не діяли. Коли вона чогось добивалася — треба було йти на перемовини. Тому Тоня мужньо сповзла з ліжка: «Зрештою, ніхто не примушував тебе забирати її до себе жити три з хвостом роки тому. Ми відповідаємо за тих, кого приручили, бла-бла-бла».

Еге ж, не примушував. Із нагоди закінчення університету батьки зробили Тоні царський подарунок — двокімнатну (із прицілом на внуків) квартиру в не новому, проте симпатичному будинку. І от, поки ошелешена Тоня спостерігала, як щасливий, але піднесено-знерво-ваний тато ніяк не втрапить ключем у шпарину її першого власного помешкання, до ніг прибилося мале, брудне й худюще кошеня. Воно відразу взялося верещати на все малокотяче горло і дряпатися по Тониних джинсах угору, «на ручки». Попри батьківські протести, обживати нову квартиру взялося зразу двоє — Тоня й Зефірка. Із того часу питання, хто з них у хаті за головного, — відкрите.

І цього ранку Зефірка прагнула діалогу. Забачивши Тоню на порозі кухні, вона вимкнула свою сирену й погнала до вхідних дверей.

— Ото ще, чи тобі лотка з піском бракувало, що ти мені виспатися не дала? Геть з очей моїх, бо придушу...

Накинувши халат, Тоня прочинила вхідні, а тоді почалапала сходами вниз, бо коти все ще не навчилися самотужки відчиняти двері під’їзду. Клацнув замок, і Зефірка отримала легкого пенделя під пухнатий зад.

Надворі випросталася пізня весна. Тоня замилувалася тим, як її двір заростає зеленню: наче симпатичний молодик борідкою. Налаштувала слух на пташок, що пуцькали тут же, над головою, на гілках височенної абрикоси. Солодко потягнулася. І тут щось упало їй під ноги прямо звідти, де щойно цвірінчало й куйовдилося горобиння. Із легеньким «дзень».

«Невже гроші? — майнула грайлива думка в голові Тоні. — О, добре, якщо хоч подумки починаєш жартувати, значить, майже прокинулася!» Тоня нахилилася, щоби роздивитися «манну небесну». І прокинулася остаточно.

На зморшкуватому бетоні лежала срібляста каблучка, добряче погнута, але така собі, цілком каблучка з написом «Спаси і збережи» і клеймом 925 проби. Срібна каблучка з неба. Спаси і збережи. Далі що? Метеорит? Поява нового супутника Землі? Долар по три гривні?

Нащось забрала собі... Стала обачніше переходити дорогу. Позапланово зателефонувала батькам і сказала, що любить їх. Зібралася ще подзвонити Ігореві, але передумала. Щось останнім часом «крокодил не ловится, не растет кокос» у їхньому тандемі. І Тоня розуміла, що не з її вини. Ігор став дратівливим, нелагідним, з’являвся рідко й то, щоб у чомусь звинуватити чи підшпичити. Тоня спочатку намагалася з’ясовувати, потім опустила руки — якось буде. Але настрій усе одно був невесняний.

Минуло декілька днів. Звичайний собі ранок. Тоня заварила чай, покуйовдила Зефірку за вухом і ввімкнула ноутбук. Роботи сьогодні особливої не передбачалося. Фрілансер — така професія, коли ти не знаєш, чи то ти завжди на роботі, чи то завжди вихідний. Так чи інакше, сьогодні мала розкіш просто серфити нетом. Соцмережі — сучасний опіум для народу. Вони замінюють новини, друзів, сцену, купу всього. Така собі мрія вуаєриста, як любив казати Ігор, що принципово не визнавав усіх цих ФБ, ВК тощо.

У Інстаграмі натрапила на кумедне фото знайомої в якомусь нічному клубі й заодно нащось вирішила погортати решту фото.

...Чай давно захолов, а Тоня все ще клацала і клацала фото з нічного клубу «Оксамит», різні альбоми й фотозвіти з вечірок. І чорний-чорний чай ніби фарбував її день. Бо в доброму десятку альбомів вона знайшла фото Ігоря в компанії довговолосої шатенки. Візуалізація штампів і стереотипів, три в одному: ноги від вух, усмішка на всі тридцять два, спідниця формату «широкий пояс». Звісно, стрункіша, симпатичніша, звабливіша за Тоню. На колінах у Ігоря, в обіймах у Ігоря, у танці з ним, у караоке з ним, хіба на шию йому не вилізла, гадюка. Ось тобі й проблеми на роботі, вічні присікування, усе, як пасьянс, склалося... і салюти, салюти.

Лягла на підлогу, скрутилася клубочком і тихо заскімлила. Від образи, від того, як обманув, як знехтував, як. як тепер скласти себе і свою самооцінку докупи, як тепер вірити, як? Зефірка нахабно протиснулася в центр Тониного ембріончика й завершила