Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

— Ти мене вчити будеш? 

— Ні в якому разі, мадам.

— Де зараз графиня, сама з нею поговорю?

— У класній кімнаті, на другому поверсі.

Феліція не могла допустити, щоб її Ліліан чимось уступала Олівії, бо так увесь план може полетіти крахом. 

«Не можна дозволити їй отримати підтримку високопоставлених дворян, вона має лишатися непотребом до самого кінця.»

Спіймавши в коридорі покоївку, що несла чай до класної кімнати, Феліція вломилася в середину перервавши урок, підійшла до графині та елегантно зробила реверанс.

— Вітаю вас графиня, перепрошую за те, що перервала вас, та я хвилювалася що ви втомилися проводити заняття після довгої перерви в роботі, тому приготувала чаю та печива, присядьмо не надовго?

Маріса Осборн, невисока жінка з пишними формами, якій ледве перевалило за пʼятдесят, про що свідчили сіді пряді на її рудому волоссі. Вона мала досить добру, приємну зовнішність, та не аби який авторитет серед дворян. Бувши досить кмітливою жінкою вона одразу зрозуміла що до чого, але їй було цікаво що саме Феліція хоче сказати їй, вона лише подумала: «Боже, а на маленьку леді вона навіть не глянула, нагородила ж Богиня Олівію родичами. Що ж послухаємо яким чином ти хочеш витягти з мене вигоду».

— Що ви, я зовсім не втомилася, але якщо графиня Джулін наполягає можемо зробити перерву на пів годинки, юна леді, для вашого здоров'я вам буде корисно зараз трохи прогулятися на свіжому повітрі, а через тридцять хвилин ми продовжимо, що скажете?

— Звісно, мадам Осборн.

Коли Олвія та її охоронець пішли, пані присіли за столик, і доки покоївка розливала чай, Маріса перейшла до суті:

— То що ви хотіли обговорити зі мною?

— Ми давно не бачилися, як ваші справи, мадам, як онуки? — було видно як Феліція згорає від нетерпіння.

— Усе добре, всі живі-здорові, онуки ростуть помаленьку, як і всі дітки, дякую за вашу турботу, — Маріса злегка посміхнулася, і продовжила, — а у вас як справи, ваша донька не погано справляється, я бачила її нещодавно у місті з юним спадкоємцем Морганом.

На цьому очі її співбесідниці засяяли, і Маріса нарешті зрозуміла чого саме від неї хочуть.

— Ви помітили, і справді, Ліліан у нас велика молодчина, вона талановита у всьому, за що береться, вона в мене така розумничка, така добра та ввічлива до всіх, особливо до своєї двоюрідної сестри, шкода що Олівія така холодна, на жаль її мати рано померла, і її ніхто не зміг навчити добра та елегантності...

— Але ж на стільки мені відомо, герцогиня Морган померла коли Олівії було сім років, а ви повернулися через пів року після цього, то невже за три роки не знайшлося часу?

Прямолінійність графині іноді лякало аристократів, але ті хто був до неї ближче, знали що завдяки цій рисі, можна бути впевненим у її чесності. Були й такі що відверто бісилися від цього, як графиня Джулін, що насилу стримувала свої думки:

«Чорт, чому я взагалі мала носитися з цим дівчиськом, я і так достатньо їй дала, вона має бути вдячна і за те, що жила як аристократка, її доля нікого в цьому замку не турбує. А брат не вигнав її тільки щоб не псувати репутацію сімʼї, то чому я мала її вчити? Вона не може стати успішнішою за Ліліан. Тільки вона може сяяти у світському світі імперії.»

— Ох... Знаєте мадам, я овдовіла досить рано, і так вийшло що старший брат теж втратив кохану дружину, другої жінки він не хоче, а герцогство не може лишатися без герцогині, я маю на увазі, хтось має виконувати її обовʼязки, тому я була просто вимушена повернутися в батьківський дім. Я з усіх сил допомагаю герцогові зі справами замку... Але це дитя... Усі ці роки я наймала для неї кращих вчителів, вона мала усе найкраще, що може бути у дитини її віку, але на жаль, її тяжкий характер.. Я просто вибилася з сил, не знаю що й робити... Якби ж вона не впиралася, а брала приклад зі своїх братів, що так старанно навчаються, або з Лілі... Моя донька так старається бути корисною для сімʼї, у своєму віці, вона уже має не аби які успіхи у навчанні, а ще вона слухняна та завжди уважна до всіх... От би знайти їй хорошого вчителя, який міг би направляти її талант у потрібне русло...

Маріса як завжди мовчки слухала свою співрозмовницю, зовні вона завжди трималася достойно та елегантно, навіть коли в середині лютував справжнісінький вбивця...

«Що вона верзе? Господи, як тільки хочеться прополоскати їй рота з милом! Ха! Вона з таким не винним виразом обличчя поливає брудом власну племінницю тільки для того, щоб просунути свою доньку. Це так низько! Зроду не стану допомагати подібним людям!»

— Он воно як? Ну удачі вам з пошуками вчителя, на жаль я нічим не можу вам допомогти, ви ж знаєте що я беру у свої учні лише по одній особі за раз, та і я давно вже вирішила відійти від справ.

— Що? — такої прямої відмови Феліція не очікувала, бо вже давно звикла отримувати все, що захоче. — Але ж ви взяли Олівію, то чому ж?

— О, це було особисте прохання герцога Моргана. Бачте, я давно завинила йому одну послугу, все не випадав шанс повернути борг, і от, нарешті він сам до мене звернувся, тому я зараз тут.

— Але ж...

— Перепрошую, але нам уже час повертатися до занять, я покину вас першою, бережіть себе.