Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Молокососи, та ви хто такі?! Чому це я повинна йти з вами? У чому річ? А потім мовила до продавця:

— Де мої гроші?!

Продавець Простягнув Михові двісті гривень:

— Ось її гроші. А ось і фальшивий номер.

Миха схвально кивнув головою:

— Вона: АЕ8050290.

— Гаси світло! Спрацювало… — здивовано пробурмотів Миколка.

А Миха тим часом продовжив:

— Пані, по-перше, припиніть кричати! По- друге, якщо ви не йдете з нами, то я викликаю міліцію. Такий варіант вас влаштовує?

— Причім тут міліція? З якого дива міліція? — й далі обурювалася жінка.

— Це ваші гроші? — спокійно запитав Миха.

— Ну, мої, — погодилася жінка.

Миха дістав з кишені фальшиві двісті гривень: — А це?

— Ні, не мої, — знову погодилась та.

— А тепер подивіться на їхні номери. — Миха підніс ближче до жінчиних очей обидві купюри. — Тільки уважно.

Та, не зовсім розуміючи, про що йдеться, події пилася спочатку на одну купюру, потім на другу, потім знову на першу… І так кілька разів, поки до неї почала доходити суть справи.

— Тобто… Ви хочете сказати… — розгубилася жінка.

— Я нічого не хочу сказати. Зовсім навпаки, я хочу, щоб сказали ви. Ходімо звідси і спокійно поговоримо. Будь ласка!

Пані зітхнула важко, але нічого не вдієш: поїздка до міліційного відділку була поза її планами. Оглянувши щільне кільце з десятка учасників операції «Базарні піастри», вона погодилася:

— Гаразд, ходімо. Куди?

— Тут недалеко, через дорогу, — сказав Льоха.

— Отуди, — махнула рукою Боанасьє в бік будинку.

За кілька хвилин біля козлячого столика зібралися всі учасники операції. Жінку посадили на почесне місце, на чолі стола. Навпроти неї сіла Яна, по один бік Льоха, по інший — Миха, який був за старшого. Миха підніс руку, і всі затихли.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся він до пані, — чи є у вас із собою який-небудь документ? Ну, паспорт або ще якесь інше посвідчення особи?

— А з якого дива я повинна… — почала жінка, але Миха не дуже ввічливо перебив її.

— Тоді запитань більше нема… Льохо, викликай міліцію!

— Стривайте! Заждіть… Ну, чому ви так відразу…

— А тому! — Миха грізно глянув на жінку. — Ось її тато, — він вказав на Яну, — вже кілька днів сидить у камері попереднього ув’язнення… Яночко, скільки сидить?

— З п’ятниці… — схвильовано відповіла дівчинка.

— Чуєте? З п’ятниці! У в’язниці! І знаєте, за що?

Присутні неголосно, але грізно загули. Жінка злякано озирнулася.

— Знаєте? — сердито повторив запитання Миха і відразу ж сам відповів: — За те, що подарував доньці два ось таких папірці. — Миха тицьнув пальцем на фальшиву купюру, яка лежала на столі. — І один з них виявився фальшивкою. Точнісінько такий самий! Я повто рюю запитання: у вас є з собою який-небудь документ?

Жінка мовчки відкрила сумочку і дістала ведійське посвідчення.

— Ось, — поклала на стіл.

Льоха взяв посвідчення і голосно прочитав:

— Людмила Григорівна Верхогляд, Горобинівка, вулиця Інтернаціональна, будинок 139, к вартира 17. Настю, перепиши, щоб не забути…

Настя переписала дані з посвідчення і віддала його Михові, той передав його власниці, промовивши вже спокійним тоном:

— Людмило Григорівно, ви, будь ласка, на пас не гнівайтесь, давайте просто поговоримо.

Кинувши права в сумочку, Верхогляд подивилася на Льоху, потім на Миху і на знак згоди кивнула. Мабуть, Михові слова про те, що Янин тато сидить у в’язниці, все-таки справили на неї належне враження.

— Розкажіть, будь ласка, звідки у вас з’явилась оця купюра? — запитав Миха, взявши зі столу горезвісні гроші.

— Щиро кажучи, не знаю.

— Тобто? — здивувався Льоха. — Ви не знаєте, звідки у вас з’являються гроші?

— Ви не так мене зрозуміли, — вперше за весь час усміхнулася Людмила Григорівна, — просто, коли я брала в банкоматі гроші, він мені видав чотири п’ятисотенні. Ось я й міняла їх у магазинах. У якому саме мені ці двісті гривень підсунули, я не знаю…

— А ви запам’ятали, у яких магазинах міняли? — тут-таки запитав Миха.

— Звичайно! Отже, так… У «Госптоварах» я купувала пральний порошок і шампунь. У «Продтоварах» їхній знаменитий оселедець… Там продавець ще й бурчала на мене… Каже, де я на всіх решти наберуся. А я їй…

— Ви про магазини, будь ласка, — Настя відвела погляд від зошита, у який старанно записувала назви магазинів.

— Далі… Ага! У магазині «Подарунки»…

— Це навпроти кафе «Генштаб»?

— Так. Племінниці на день народження купила…

— Байдуже, що…

— Зрозуміла. І в торговому центрі. Олію купувала… все… — завершила Верхогляд й запитала: — А ви що, своє розслідування ведете?

— А ви що, накажете сидіти склавши руки, поки мій тато в тюрмі скніє? — з викликом запитала Яна.

— Просто розкривати злочини, пов’язані з грошима, — дуже складна справа.

— А ви звідки знаєте? — підозріливо запитав Миколка Гасисвітло.

— Я економіст. Між іншим, доцент кафедри грошового обігу в економічному університеті.

— Он як… — здивовано пробурмотів Миха. — На ловця і звір біжить…

— Гроші постійно обертаються… їх багато, ними користуються всі, тому й складна це справа — розкрити подібний злочин.

— Це я вже зрозумів, — погодився Миха. — Отже, так, Людмило Григорівно, ви йдіть у своїх справах. Але, якщо можна, номер свого мобільного залиште. Настя запротоколює! Ви вже вибачте, раптом що, ми вас потривожимо…

І Іісля того, як жінка пішла, на якусь мить біля козлячого столика запанувала тиша. Усі переварювали щойно почуте.

— Гаси світло… Усі розповзаються в різні боки, наче зграя переляканих тарганів…

— Так-таки-так, — погодився Льоха, стукаючи пальцями по столу.

— Пропоную почати з маленьких магазинів, — запропонувала Настя. — В «Подарунках» усього два продавці.

— А в «Продтоварах» чотири, я вчора там був, — додав Миколка, — вони теж самі гроші беруть.

— А в «Госптоварах» — одна каса, — додав Юрка Філімон.

— А в торговому центрі — тих кас повно!

— А як ми ці магазини перевірятимемо? — запитала Настя.

Запитання було слушним. І справді, як можна перевіряти продавців або касирів? Як можна встановити, чи це вони розповсюджують підроблені купюри? Невже, у всіх розмінювати п ятсотгривневі купюри? А де їх набрати?

— Добре, народ, розходьмося. Мені треба трохи подумати, — запропонував Миха.

Інших пропозицій не було, тому всі потихеньку почали розходитись, і невдовзі біля козлячого столика зосталися тільки четверо: Миха, Льоха та Настя з Яною. У Яни в очах забриніли сльози:

— Михо, як же так?.. Чому?.. А тато?..

— Яночко, спокійно. Просто в цій ситуації досить нас чотирьох. Льохо, скажи, будь ласка, якщо ти зустрінеш на вулиці того шульгу, ти його впізнаєш?

— Мабуть, ні. Я ж його в обличчя не бачив. Але зріст, хода, а, головне, те, що він шульга, я запам’ятав. Тобто, ти