Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

Гості їли вже без запалу, проте випили охоче й дружно. По тому заходилися закушувати, і це дозволило Платонові виграти ще трохи часу. Базікати все одно довелося б. Та він зібрався на думці і склав у голові той варіант історії, який вдовольнить присутніх, не напружить Добронравова й наблизить усе, що сталося, до цікавої забави.

— Не мучте вже публіку, Платоне Яковичу, — мило всміхнулася головиха.

— Коли вже просить Ганна Іванівна... — Чечель картинно розвів руками, підвівся, обсмикнув поли піджака. — Ну-с, так. Нещодавно в родині нашого шановного Кирила Юхимовича сталося горе. Точніше, не горе, бо, слава Богу, всі живі-здорові, дім не згорів, фабрику не спалили анархісти. Пан Добронравов мав щастя придбати рідкісні чорні перли. Він збирався презентувати їх чарівній пані Добронравовій з нагоди чергової річниці весілля. Але, — він витримав паузу, — Кирила Юхимовича обікрали.

— З усяким трапляється, — бовкнув редактор Іваненко. — Тут днями купця першої гільдії Боровицького обнесли. Витягнули, скільки могли. Ми це публікували, там слуги були замішані...

— Та помовчте ви! — обурено перервав редактора кругловидий пан із проплішиною, форма якої нагадувала кінську підкову. — Ми читаємо вашу газету! Дайте людину послухати!

Іваненкові кортіло відбрити опонента, але зиркнув на міського голову й вирішив промовчати. Натомість заговорив Черненко:

— Що ж ви, Кириле Юхимовичу, добро не бережете?

— Ми з дружиною були в театрі, — стримано відповів Добронравов. — Пан редактор навів гарний приклад. Злодій змовився з нашою покоївкою.

— Отак і бери сільських дівок на службу! — Тепер уже не стримався чоловік із проплішиною.

— Пане Булатний, здається, ми тут слухаємо не вас, а нашого гостя. — Іваненко одразу ж скористався нагодою вщипнути.

— Панове, може, все ж таки тихіше? — озвалася головиха.

— Ой! — Булатний поклав долоню на груди. — Пане Чечель, тисяча вибачень!

Платон ковзнув поглядом у бік Добронравова. Той потягнувся до карафки з коньяком.

— Не важливо, хто винен, — повів далі Чечель. — Важливіше повернути коштовність, яка мала для подружжя певне символічне значення. Випереджаю логічне запитання: чому Кирило Юхимович не пішов у поліцію. Служниця впала їм у ноги раніше, ніж вони виявили крадіжку, — ще ніколи сищик не брехав так упевнено. — Злодій справді обдурив її, спокусивши, пообіцявши одружитися, а насправді бажаючи лиш проникнути в панський будинок. Потім негідник кинув її, ще й брутально обізвав. Ображена й принижена дівчина покаялася, назвала прізвище кривдника. Пан Добронравов звик вирішувати все особисто. Тож узяв найсильнішого лакея і поїхав за адресою, яку вказала дівчина. Злодюжка був там, не встиг утекти. Кирило Юхимович збирався особисто притягнути його в поліцію за шкірку. Та виявилося — коштовності в крадія вже не було. Віддав за борги відомому в Харківській губернії картяреві Нілу Поповичу на прізвисько Жир.

— І тому Кирило Юхимович не пішов у поліцію? — запитав Черненко.

— Тут я мушу пояснити. — Добронравов кахикнув, пригубив коньяк. — Шахрай, про якого мова, має високих покровителів. У тому числі — серед поліцейських чинів. Я начуваний про це, тому вирішив звернутися до приватної особи. Справу хотів залагодити таємно. Повірте, офіційний шлях змусив би мене мати справу й домовлятися з особами, яких у своєму житті намагаюся уникати, аби не тиснути їм руку. Так чи інакше, я вибір зробив. Знадобилося трохи більше ніж півдня, аби дізнатися від добрих знайомих, вартих довіри, про Платона Чечеля. Котрий, на щастя, саме в той час розв’язав делікатну особисту проблему одного чугуївського поміщика.

Гості не звернули уваги — говорячи так, фабрикант ледь помітно кивнув. Тільки Платон зрозумів сигнал.

— А далі вже в гру вступив ваш покірний слуга, — видихнув полегшено, бо далі не треба вже було нічого вигадувати. — Тиснути на Жира — справа невдячна з тієї причини, яку ви щойно почули. Шахрай знахабнів від безкарності, але проти моїх скромних сил здатен виставити свої, значно більші. Звісно, я провів невеличку роботу й дізнався: Ніл Попович здатен завдати удару у відповідь. Добре, якби по панові Добронравову. Мерзотник здатен облити брудом пані Добронравову, а такого поголосу, навіть вочевидь брехливого, родині не хотілося.

— Нікому не хочеться, — вставив Іваненко.

— А такі, як ви, через газети пускають брехні! — кинув Булатний.

— Та цитьте вже! — не витримав Граков.

— Нічого, вже недовго. — Платон знову провів долонею по черепу. — Лишалося взяти Поповича хитрістю. Так склалося, що я досить непогано обізнаний із життям кримінального середовища. Ще й не так давно повернувся з Одеси, де мав певні справи й заразом почув про місцевого картяра на прізвисько Піаніст. Звуть його Мендель Лівшиць. Слабує на картярські дуелі, надто марнославний. Хоча, ніде правди діти, доволі часто виграє. Лишилося написати Жиру листа нібито від Піаніста й викликати на двобій. Я був досить красномовним, аби спокусити знаменитого харківського шулера помірятися силами з не менш знаменитим одеситом. Важливо, що вони ніколи не зустрічалися й не знають один одного в обличчя. Їхніх портретів не друкують у газетах.

— Якщо це не публікація з судової зали, — зауважив Іваненко.

— Навіть якби такі публікації були, у Харкові не читають одеських газет. І навпаки. Далі пішло жвавіше. Попович написав відповідь Лівшицю на адресу, яку я вказав на конверті. Жир не запідозрив нічого лихого в тому, що то була адреса поштового відділення в Києві до запитання. Звісно, ці люди помішані на конспірації, тож сприймають таке за належне. Навпаки, інакший підхід їх здивував би, навіть насторожив. Мені лишилося отримати листа й трохи поправити зміст.

— У самому листі? — спитав Булатний.

— Правильне зауваження. — Чечель легенько ляснув у долоні. — Не буду ж я черкати в оригінальному листі, перекреслюючи вже написані речення. Поморочився, але підробив почерк Жира. Він писав, що пристає на пропозицію Піаніста, якої, ви розумієте, той не робив. Мій варіант читався як виклик, кинутий одеситові з Харкова. У мене були можливості передати послання до рук Лівшиця і, що важливіше, дізнатися — він радо погодився. Далі мені треба було опинитися з ним в одному спальному вагоні й подружитися з попутником. У Харкові його зустріли довірені особи пана Добронравова. А я зайняв місце Піаніста. Для того довелося перевтілитися в нього. Вивчити манеру балакати, що, погодьтеся, не складно, коли він твій попутник. На жаль, позбутися шевелюри, — знову торкнувся черепа.