Читати книгу - "Коханки"

Гайнцову матір досі більше цікавить перебудова їхнього будиночка, щоб було де знайти нарешті затишну місцинку для хворого хребта. Гайнц крадькома цікавиться будинком для людей похилого віку, щойно заощадження шофера-дальнобійника перетворяться на цеглу й цемент. Спочатку заощадження, накопичені за перебутне життя, треба перетворити на вічний бетон. У всякому разі Бріґітта цікавиться Гайнцом і тим, що цікавить його, отже, ніколи їм не сидіти під зеленими гілками, як би вони цього не хотіли.

Зелених гілок у саду аж надто багато, навіть фрукти на них є. У саду ростуть і квіти на клумбах, їх треба зрізати, поки вони цвітуть. У цій справі батько Гайнца — дока.

Насправді Бріґітта дітьми бридиться. Насправді вона б залюбки переламала їхні ніжні пальчики, простромила б бамбуковими скалками їхні безпорадні ніжки, а у рота щойно народженій «великій цяці» застромила б замість улюбленої «пустушки» брудну ганчірку, аби вона відчула нарешті бодай раз, що означає репетувати по-справжньому.

Якби товариство лишень здогадувалося, що за нелюдська зміна сталася з Бріґіттою.

А тим часом нерозуменя Гайнцової сестрички дзюрить Бріґітті просто на голову, на щойно пофарбоване волосся, на щойно зроблену хімічну завивку, викликаючи у всіх новий вибух сміху. Бріґітта, що тільки-но нахилилась, аби підняти з підлоги мельхіорову ложечку, підводиться, пальці її автоматично стискаються і за мить уже нагадують пазурі хижого птаха, ці пальці звикли боротися за все в житті.

Бріґітті не до снаги витерпіти таке приниження на очах в усіх. Така людина, як Бріґітта, часто ламається саме через дрібниці.

Існує купа великих речей, які з Бріґіттою відбувалися й не зламали її.

Усі сміються над дитячою витівкою, навіть Гайнців тато, якому взагалі вже не до сміху. Сьогодні його хворий хребет і той дрижить од сміху. А плід батьківського кохання сміється, сміється голосніше за всіх. Сміється й кохання, що оселилося в цьому маленькому світі. Світ Бріґітти — це маленький світ кохання. Вона ляскає дитину по сідничках, ловкий нащадок!

Гайнцова матінка випихає Бріґітту на кухню. Не вистачало ще, аби хатня робітниця мріяла про дитину, та ще й від нашого Геника!

Ген-ген загрозливо маячить притулок для людей похилого віку, про який ще не йшлося, але який, утім, існує.

Слушної миті він випливе.

— Майбутнє ми робимо собі самі, — говорить Гайнцова мати. — Тому воно й належить нам і тільки нам.

Хай ця кобіта сама подбає про своє майбутнє. Про наше майбутнє подбає Гайнц, наш син. Про наше майбутнє, про його майбутнє. Іншим же тут місця немає.

Чому Бріґітті неодмінно хочеться так багато, майже всього відразу, тобто нашого хлопчика?

Чому Бріґітта не задовольниться тим, що вона має, тобто нічим? У багатьох нічого нема, і вони цілком цим задоволені.

А якщо ти всім задоволений, то й з нічого може виникнути дещо.

Чому б Бріґітті не задовольнитися нічим, яке їй тільки й належить?

Дитина дриґає ніжками і псує Бріґітті зачіску.

Дитина тицяє їй своїми дитячими пальчиками в очі, у вуха й у ніс.

Усі рвуть кишки від сміху, навіть похмурий батько, навіть пихатий Гайнц.

І надія сміється разом з усіма, хай у Бріґітти і стало на одну надію менше.

Майбутнє сміятися не може, адже воно ще не наступило.

Не сміється й сьогоднішнє, воно занадто важке для веселощів.

А вже Бріґіттина робота і поготів не сміється, вона занадто далеко звідси.

Адже сьогодні для всіх — святковий день!

Бріґітта робить гарну міну при лихій грі й від душі сміється разом з усіма. А потім вирушає до ванни.

Від ненависті вона голосно скрегоче зубами.

Така порція ненависті змусить замовкнути навіть найпалкіше кохання. Налякане кохання задкує.

Цієї ж миті Гайнц перетворився з кохання на серйозний обов’язок.

Із утіхи на тяжку працю.

У роботі Бріґітта так чи так тямить краще.

Гайнцова сестра сміється голосніше за всіх, тому що почувається безпечно. З нею тепер нічого не може трапитися, вона свого доп’яла.

Гайнцова мати сміється дещо ображено, бо Бріґітта й досі заступає хлопцеві шлях до кращого майбутнього.

Бо ж Бріґітта і далі лізе до Гайнца мов оса й, мабуть, не збирається його залишати в спокої.

Щастя ж посміхається всім.

Але одного разу

Але одного разу і з Паулою трапилося те, що тільки й робить людину людиною. Ми досить довго чекали цього. Цього дня вона раптом відчула, що ніби раніше і не жила по-справжньому.

Колись життя складалося тільки з роботи, домашнього господарства, господарських турбот, подруг, знову з роботи, з роботи вдома й з роботи у швальні (останнім часом). І було це життя неправильним і неповним. Тепер усе це нічого не важить, адже прийшло кохання, нарешті прийшло, і Паула нарешті стала людиною.

Робота, будинок, господарські клопоти, подруги, знову робота, робота вдома й робота у швальні нікуди не ділися, тож усе це не зникає раптом, але тепер у Паули є ще кохання, ура! Найважливіше в людському житті й відтепер — найважливіше й у житті Паули.

Паула в цьому твердо переконана.

І вона хоче все робити правильно.

Вона просто ПОВИННА все робити правильно, інакше кохання відразу зникне, або його витиснуть робота, будинок, господарські клопоти, подруги, знову робота, робота в будинку й робота у швальні, і кохання безнадійно відійде на задній план. У всякому разі господарські клопоти залишаться. До речі, Еріх — найгарніший хлопець у селі. Щоправда, Еріх — безбатченко, як і три його сестри, і всі вони — від різних батьків, а це, як відомо, програшна початкова ситуація, але ж Еріх такий красень. Хоч з лиця води напийся. Чуприна чорна, очі сині, — ну як тут не закохатися!

Багато кому той Еріх запав у душу.

Хай для чоловіка і не надто багато важить, якщо він вродливий (для жінки це куди важливіше), проте коли чоловік гарний, це добре.

І роботу Еріх має цікаву. Він — дроворуб.

Самого Еріха робота не тішить, хоча вона й цікава, але лісництву потрібні робочі руки, тому вперед, Еріху! Щойно закінчивши школу, Еріх улаштовується в лісництво. Таких тут хапом хапають.

Усе це Паулі раптом остогидло. Важливо одне: кохання нарешті прийшло, і воно прийшло не до Паули і якогось там потворного, виснаженого важкою працею, вічно п’яного, знесиленого, нікчемного й грубого дроворуба. Воно прийшло до Паули й до справжнього красеня, до виснаженого важкою працею, вічно п’яного, кремезного, нікчемного й грубого дроворуба. У цьому-то й вся притичина. Кохання важливе саме по собі,