Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Випробуванням ранньомодерного литовського патріотизму, артикульованого Міцкевичем, стало повстання 1863 р. проти російської влади. Тоді мало хто вірив у відновлення Великого князівства Литовського та Речі Посполитої за допомогою союзу (польсько-мовної) шляхти з (литовсько- чи білоруськомовним) селянством. Між російською поразкою у Кримській війні (1856 р.) та скасуванням кріпацтва Олександром II (1861 р.) деякі польські шляхтичі з Литви таємно радились, як розв'язати проблему кріпацтва так, щоб задовольнити і землевласників, і селян[34]. Зокрема, Якуб Гейштор (1827–1897) намагався переконати литовську шляхту звільнити селян раніше від царя. Хоча він і досяг успіху в своїй місцевості, загалом у Литві шляхта втратила можливість скористатись із неминучого. Гейштор, вважаючи себе польським шляхтичем, який працює над зближенням з польським народом, відкрив школу, де викладали литовською, і не бачив у цьому жодної суперечності[35]. Під час повстання 1863 р., яке він розцінював як передчасне, Гейштор таємно співпрацював з радикалом Костянтином Калиновським (1838–1864). Під час повстання Калиновський обіцяв селянам землю, звертаючись до них їхньою власною мовою (білоруською)[36]. Антанас Мацкявічюс (1828–1863), хоча зараз і вважається протолитовським націоналістом, боровся за відновлення Великого князівства Литовського у тимчасовому союзі з Польщею[37]. У 1863 р. всі троє намагались переконати селян боротись за своє власне щастя, хоча насправді не вірили, що простолюд зрозуміє необхідність відновлення республіки. Ці та інші лідери 1863 р. вже не були ранньомодерними патріотами, що прагнули відновити шляхетську республіку; але вони ще не були й модерними націоналістами, цілком готовими до ототожнення нації з народом. Їх спроба перемогти Російську імперію за допомогою народу виявила дві вихідні дилеми. По-перше, використання інших мов, ніж польська, означало появу нового типу національної політики: якщо селян можна було закликати ризикувати життям їхніми власними мовами, звісно, можна було очікувати, що вони захочуть чути свої мови та читати ними і в спокійніші часи. По-друге, необхідність надати селянам землю, щоб здобути їх підтримку, поставила шляхту перед складним вибором між особистою безпекою та національним визволенням.

Після поразки в 1830 р. Міцкевич ностальгував за ранньомодерною політичною нацією. З поразки 1863 р. з'явились модерні політичні ідеї.

Розділ 2

Батьківщино моя, Литво!

(1863–1914)

Метелик так, потонувши в бурштині,

Свою красу навіки зберігає.

Адам Міцкевич,

«Конрад Валленрод»

(Санкт-Петербург, 1828)

Модерна політика після 1863 р. відкинула Річ Посполиту як тягар і включила до нації селян з їхньою мовою. Вперше це стало зрозуміло у віддаленій північно-західній частині колишнього Великого князівства Литовського, де поразка повстання 1863 р. пришвидшила розвиток модерного, лінгвістичного литовського націоналізму. Радикальна селянська емансипація наблизила модернізацію сільського господарства й поступово витворила новий клас заможних литовських селян[38]. Імперська постанова, що мала на меті привернути литовських студентів до Санкт-Петербурга замість Варшави, створила нову литовську світську еліту. Схожий незапланований націотворчий ефект мала й непослідовна деполонізація шкіл, оскільки російська культура виявилась менш привабливою для литовських студентів, ніж польська. Протягом наступних десятиліть дедалі впливовіші селяни литовського походження, які навчились читати рідною мовою в школах, декласована польськомовна шляхта, що знову вивчила литовську, соціалісти та лікарі, підготовлені в російських університетах, а також католицькі священики започаткували литовський національний рух[39]. Литовські національні діячі вважали невдале повстання 1863 року польською помилкою та вірили, що зможуть виробити кращу національну стратегію. Замість збройних повстань нове покоління звернуло увагу на національну культуру, подібно до головної течії післясічневого польського патріотизму, позитивістів, які постулювали необхідність практичної «органічної праці» для побудови національної спільноти[40]. Однак якщо для поляків таке «повернення до витоків» означало зміцнення масової основи елітної національної спільноти; то від литовців воно вимагало насамперед власної націоналізації.

Литовські витоки лежали глибоко в історії. Протягом століть литовська мова не визнавалась мовою політики. Великі литовські князі ніколи не видавали книг литовською. Останній з них, хто ще знав литовську мову, помер у рік відкриття Америки Колумбом. Мало того, що традиції колишнього Великого князівства Литовського були записані польською та руською (близькою до білоруської) мовами, так ще й литовське селянство охоче брало приклад зі своїх князів і священиків. Протягом XIX ст. литовськомовні селяни переходили на білоруську мову, що закладало слов'янське підгрунтя для їхнього майбутнього перетворення на поляків чи росіян. У деяких селянських родинах дідусі та бабусі говорили литовською, батьки — білоруською, а діти — польською; таким чином одна сім'я вособлювала історичну тенденцію, яку прагнули змінити литовські діячі. Заможні селяни полонізували своїх дітей безпосередньо, навчаючи їх у школах із польською мовою викладання (чи, принаймні, мовою позакласного спілкування). Очевидна загроза національній ідентичності загострила риторику литовських діячів. Мовчазне розуміння того, що самі вони краще говорили та писали польською, ніж литовською, надавало завданню національного відродження першочергової ваги.

ЕТНІЧНА ЛИТВА ЯК БАТЬКІВЩИНА

Для досягнення своїх теперішніх цілей литовські діячі апелювали до уявного Великого князівства Литовського та ігнорували відчутну тяглість ранньомодерних традицій 1569–1795 рр. на користь своєї міфічної ідеї середньовічної Литви та Вільнюса доунійних часів. Вони упривілеювали мову, яка не вживалась у ранньомодерному Великому князівстві Литовському (литовську), спирались на соціальну групу, яка була маргінальною в його політичному житті (литовськомовних селян), і відчували романтичну ностальгію за язичництвом. Вони також представляли Люблінську унію як тиранію панів над селянами, а сучасних «панів» (тобто польсько-литовську шляхту) — як зрадників нації. І так само, як інтерпретації національної історії стосувались справжніх проблем твореної нації, так і це відчуття несправедливості випливало зі складного соціального становища багатьох литовських національних діячів.

Щоб стати модерною нацією, Литва мала стати селянською нацією, лідери якої згодом могли би підважити вищі за них соціальні верстви на хисткому грунті мови та історії. Скасування кріпацтва та відкриття шкіл для селянських дітей забезпечило їм політичну можливість для цього, навіть якщо й не надало необхідної впевненості. Литовський рух зародився на Сувальщині, де кріпацтво було скасоване Наполеоном у 1807 р. «Русифікація» польських до цього шкіл після 1863 р. стала іншим важливим кроком. Гімназія в Маріамполі, осередок полонізації до 1863 р., стала в 1867 р. імперською державною школою; польська мова була заборонена, а литовська введена до її навчальної програми. Маріампольська гімназія виховала двох найважливіших литовських національних діячів: Йонаса Басанавічюса та Вінцаса Кудірку. Обидва були здібними дітьми із заможних селянських родин, обидва мали стати католицькими священиками, обидва отримали кращі можливості для розвитку в російській освітній системі. Таким чином, спроба російської влади обмежити польський вплив у Литві після 1863 р. мимоволі створила соціальний простір для модерного литовського національного руху, що грунтувався на литовській мові.

Історичні та лінгвістичні формулювання, втілені в життя після 1863 р., були випрацювані вже давно. Найпереконливіше їх виразив Теодор Нарбут (1784–1864), який у 1835–1841 рр. видав величезну польськомовну історію Литви. Наприкінці чотирьох тисяч