Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

- Так, си­ну, так! Дер­жи ру­ку за жiн­кою, а ма­те­рi не мож­на бу­де да­лi в своїй ха­тi й сло­ва про­мо­ви­ти. Мот­ря мо­ло­да, то не­хай ро­бить, а я вже ста­ра, пiд­топ­та­лась. Ме­нi мож­на й од­по­чи­ти. А ти жiн­цi не по­ту­рай, бо во­на й над то­бою да­лi ко­вер­зу­ва­ти­ме.

Карпо узяв шап­ку та мер­щiй з ха­ти. Йо­му бу­ло жаль жiн­ки, жаль i ма­те­рi.

Поки Мот­ря пра­ла со­роч­ки, Кай­да­ши­ха за­то­пи­ла в пе­чi й прис­та­ви­ла ве­че­рю. Вже смер­ком прий­шла Мот­ря з со­роч­ка­ми й скла­ла їх на ла­вi. По ха­тi пi­шов хо­лод та вог­кiсть. Свек­ру­ха по­ра­лась ко­ло пе­чi мовч­ки. Не­вiст­ка дос­та­ла з по­ли­цi хлiб та сiль i сi­ла по­луд­ну­вать. Во­на ки­ну­ла оком на дiл: ха­та бу­ла за­ме­те­на.

"Не бу­де моя не­вiст­ка по­кiр­на та слух­ня­на, - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха, сто­ячи ко­ло пе­чi, - не од­по­чи­ну я на ста­рiсть од ро­бо­ти". I Кай­да­ши­ха важ­ко зiтх­ну­ла. Мот­ря зро­зу­мi­ла те важ­ке зiт­хан­ня на­че до­кiр со­бi.

Чоловiки пос­хо­ди­лись у ха­ту й сi­ли за стiл. Мот­ря ки­ну­лась на­си­пать га­луш­ки в мис­ку.

- Геть! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Са­ма зу­мiю на­си­пать. Не ти на­пар­то­ли­ла. Сi­дай та за­пи­хай­ся! Мот­ря одiй­шла на­бiк, згор­ну­ла ру­ки й со­бi зiтх­ну­ла.

- Чого це ви гри­зе­тесь? - обiз­вав­ся ста­рий Кай­даш. - Чи вже не по­ми­ри­тесь ко­ло од­нiєї пе­чi? Ти-бо, Мот­ре, по­вин­на та­ки по­ва­жа­ти ма­тiр, бо ма­ти стар­ша в ха­тi, - по­чав нав­чать ста­рий батько, - тре­ба ж ко­мусь по­ряд­ку­ва­ти в ха­тi та лад да­ва­ти. Дасть бог, прис­тав­лю че­рез сi­ни ха­ту, то­дi бу­деш со­бi гос­по­ди­нею, але в гур­тi все-та­ки луч­че жи­ти…

Всi ве­че­ря­ли мовч­ки. Мот­ря ста­ла ко­ло мис­ни­ка, мов уко­па­на. Во­на не сi­ла ве­че­рять.

- Годi то­бi, доч­ко, гнi­ва­тись, - знов по­чав батько, - сi­дай та ве­че­ряй, бо ти на­то­пи­лась.

Мотря сто­яла ко­ло мис­ни­ка й з мiс­ця не ру­ши­ла та все ди­ви­лась у пiч, де тлiв жар у по­пе­лi, не­на­че хо­тi­ла роз­ве­се­лить свої очi ве­се­лим вог­нем. Всi вста­ли з-за сто­ла, по­дя­ку­ва­ли бо­го­вi та Кай­да­ши­сi, а Мот­ря все сто­яла на од­но­му мiс­цi, на­че си­ро­та в чу­жiй сiм'ї. Кар­по сiв на ла­вi й на­су­пив свої ру­ду­ва­тi бро­ви. Мiж бро­ва­ми бу­ло знать двi зморш­ки, в кот­рих чор­нi­ла гус­та тiнь.

В ха­тi ста­ло ти­хо, як у ву­сi. Ке­ро­си­но­ва не­ве­лич­ка лам­па без скла бли­ма­ла на сто­лi. Ста­рий Кай­даш, Кай­да­ши­ха й Лав­рiн ста­ли пе­ред об­ра­за­ми й по­ча­ли мо­литься бо­гу, а Кар­по все си­дiв на ла­вi, а Мот­ря все сто­яла ко­ло мис­ни­ка. Свiт­ло по­гас­ло. Кар­по й Мот­ря по­ля­га­ли спа­ти, по­мо­лив­шись у тем­ря­вi. Мот­ря чу­ла, що на її ду­шу ляг­ло щось важ­ке, але нi од­на сльоза не вис­ту­пи­ла на її очах.

Другого дня вран­цi Мот­ря за­мi­та­ла сi­ни. Чує во­на, Кай­да­ши­ха го­во­рить над­во­рi з яко­юсь жiн­кою та все за неї. Мот­ря виг­ля­ну­ла крадько­ма з сi­ней: Кай­да­ши­ха сто­яла, спер­шись на во­ро­та, а про­ти неї за во­рiтьми сто­яла її ку­ма, го­ло­ва про­ти го­ло­ви, не­на­че во­ни цi­лу­ва­лись. Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­во­рить ти­хо, але так ти­хо, що бу­ло чуть на все под­вiр'я.

- От, ма­буть. Дов­би­шi на­да­ва­ли за Мот­рею вся­ко­го доб­ра, - го­во­ри­ла ку­ма, - ще й ти, ку­мо, за­ба­га­тiєш за не­вiст­кою.

- Де там, моє сер­денько! Я ду­ма­ла, що та­кi ба­га­ти­рi на­же­нуть ме­нi пов­ний двiр во­лiв та ко­рiв, а во­ни приг­на­ли од­ну дур­ну вiв­цю та ще й пер­ше вов­ну обст­риг­ли. Щось моя не­вiст­ка не од­чи­няє при ме­нi своєї скри­нi; ма­буть, тим, що по­рож­ня.

- Чи ро­бо­ча ж твоя не­вiст­ка? - спи­та­ла ку­ма. - Чи тя­мить хоч тро­хи в ха­зяй­ст­вi?

- Хлiб їсти доб­ре тя­мить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Я ду­ма­ла, що тi ба­га­ти­рi вмi­ють доб­ре спек­ти, зва­рить. Але ме­нi до­ве­лось всьому вчи­ти не­вiст­ку. Та то, моє сер­денько, моя не­вiст­ка не­зу­гар­на то­бi нi спек­ти, нi зва­ри­ти, нi пряс­ти, нi ши­ти. Оце як са­ма не дог­ля­ну, то на­пар­то­лить та­ко­го бор­щу, що й со­ба­ки не їдять; як по­ма­же ко­мин, то всi вiх­тi знать. А вже ла­ятись та ме­не не слу­ха­ти, ма­буть, учив її сам Дов­биш уку­пi з Дов­биш­кою. Я ска­жу сло­во, а во­на де­сять. А вже що лi­ни­ва, то й ска­за­ти не мож­на. Вран­цi буд­жу, буд­жу, кри­чу, кри­чу, а во­на ви­вер­неться на по­лу, здо­ро­ва, як ко­би­ла, та тiльки со­пе…

- Од ко­би­ли чую! - крик­ну­ла Мот­ря. ви­су­нув­ши го­ло­ву з сi­ней. - Що й од­ної со­роч­ки ме­нi не спра­ви­ли, а су­ди­те на все се­ло.

Кайдашиха за­мовк­ла й не зна­ла, де очi дi­ти. Ку­ма десь дi­лась, не­на­че крiзь зем­лю про­ва­ли­лась.

Мотря по­ра­лась в ха­тi й ра­зу не гля­ну­ла на свек­ру­ху. Во­на виб­ра­ла со­роч­ки з жлук­та, пiш­ла на ста­вок прать й прий­шла до­до­му аж уве­че­рi.

- Потривай же, свек­ру­хо! - го­во­ри­ла го­лос­но Мот­ря са­ма до се­бе, роз­вi­шу­ючи со­роч­ки по ти­ну. - Бу­деш ти в ме­не ци­ганської ха­лянд­ри ска­ка­ти, а не я в те­бе.

На дру­гий день удос­вi­та Кай­да­ши­ха зак­ри­ча­ла з пе­чi на Мот­рю:

- Мотре! Вста­вай вже пряс­ти! Мот­ре! Чи ти чуєш? Мот­ря про­ки­ну­лась, але не об­зи­ва­лась.

- Мотре! Вже тре­тi пiв­нi спi­ва­ли! Вста­вай та розк­ла­дай у пе­чi трiс­ки.

- Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла Мот­ря дос­то­ту та­ким жа­лiб­ним го­ло­сом, як стог­на­ла Кай­да­ши­ха. - Так у ме­не бо­лять кри­жi, що я iз пос­те­лi не вста­ну.

Кайдашиха впiз­на­ла Мот­ри­ну ко­ме­дiю й роз­сер­ди­лась.

- Чого це ти драж­ниш­ся зо мною? Ти ду­маєш, що ме­не пiд­ду­риш? Го­дi то­бi брех­нi справ­лять. Вста­вай та в пе­чi роз­топ­люй.

- Мамо! Го­дi вам спа­ти! Вста­вай­те та в пе­чi роз­топ­люй­те! - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря з по­лу. - А я трош­ки по­ка­ча­юсь!

- Оце до­ве­лось на ста­рiсть тер­пi­ти та­ку на­пасть од своїх дi­тей, - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха. - Кар­пе! Штовх­ни пiд бiк свою жiн­ку, не­хай ус­тає до ро­бо­ти.

В ха­тi всi спа­ли, аж хроп­ли.

- Якби я бу­ла ко­би­ла, то я б дав­но вста­ла. Не­хай вам ко­би­ли пря­дуть та ва­рять.

Кайдашиха при­ку­си­ла язи­ка, але її роз­би­ра­ла злiсть.

- Чи ти зду­рi­ла сьогод­нi, чи на­ва­жи­ла­ся ме­не з свi­ту звес­ти? Омельку! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на сво­го чо­ло­вi­ка. - Чи ти чуєш, що вит­во­ряє твоя не­вiст­ка?

Старий Кай­даш ле­жав на ла­вi до­го­ри ли­цем i важ­ко ди­хав. Вiн зве­чо­ра та­ки доб­ре ви­пив у шин­ку й спав як уби­тий. Жi­но­чий крик, гост­рi жi­но­чi го­ло­си стри­во­жи­ли йо­го, i вiн по­чав кри­чать че­рез сон ди­ким, чуд­ним го­ло­сом. Йо­му прис­ни­лось, нi­би в ха­ту се­ред но­чi вбiг­ла ко­за з чер­во­ни­ми очи­ма, з вог­нем у ро­тi, ос­вi­ти­ла ог­нем ха­ту, вхо­пи­ла в пе­ред­нi ла­пи ко­чер­гу й по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чi та все кла­ца­ла до йо­го чер­во­ни­ми ог­ня­ни­ми зу­ба­ми. Вiн хо­тiв пiд­вес­ти ру­ку та пе­рех­рес­титься, але ру­ки ста­ли не­на­че за­лiз­нi. А ко­за все кру­ти­лась ко­ло пе­чi, а да­лi по­ча­ла тан­цю­ва­ти,