Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мої батьки, аби ви знали, мешкають на півдні, в традиційно винарському краї, а моя мама — ґеній у царині червоних вин. Її вино має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Інну про цю підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б моїх застережень.
Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до нестями.
Моя пам’ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останній спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: „Зараз здурію!“
І таки здурів…
*
Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. Але я точно пам’ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам’ять огортала щільна туманна завіса.
Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому не довелося. Наступна несподіванка змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись, лежала чарівна дівчина. Інна…
Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:
— В Багдаді вже за південь! В Багдаді вже за південь!…
Кілька секунд ми дивились одне одному в вічі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла заповнювала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.
Раптом Іннині очі сповнились переляком. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.
— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!… Що ж це таке?!
— Весна, — лаконічно пояснив кіт.
Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.
По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.
— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися… Але не думала… щоб отак…
— Пробач, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я… їй-бо, не знаю, що й робити… Мені дуже прикро, повір…
День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, утекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.
Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.
Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.
І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі у мене була жінка, певніше, дівчина — та ще й яка! З другого ж, я напоїв до нестями її та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!
Інна досі ще була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.
Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:
— Однак гарні ви були вчора!
— Замовч! — гримнув я, а за мить уп’явся в нього стривоженим поглядом. — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!
— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.
— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.
— Ну, і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд. — Гарна?
— Заткни пельку, кажу тобі! — моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, однак я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, гротескне, ірраціональне…
З ванної почувся Іннин голос:
— Владиславе!
— Га? — я миттю опинився під дверима.
— У тебе є щось надягти? Якийсь халатик, абощо?
Я замислено потер чоло.
— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?
— А вона… досить довга?
— Так.
— Тоді неси.
— Більше нічого не треба? — запитав я.
— Ну, іще… оце…
— Гаразд. Принесу й „оце“.
„У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини, — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики…“
За сніданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав’язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.
Поївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з другого.
І все мовчали…
Напевно, це був один із найважчих моментів у моєму житті. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко», після закриття браузера.
