Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

— Вона потрапила у мою контору, тому що її впустив убивця, — сказав я, — і мені це не додало труднощів.

— Що ж, то добре. Вони дізналися, ким вона була?

— Її звати Джоан Джефферсон, вона з Гонконгу.

— Джефферсон? — він насторожився. — У мене є друг на ім'я Герман Джефферсон, котрий переїхав у Гонконг, давній шкільний товариш.

Я відхилився на стільці назад, щоб могти закинути ноги на стіл.

— Сядьте, — запропонував я, — і розкажіть мені про Германа Джефферсона. Китаянка була його дружиною.

Ця новина по-справжньому схвилювала Вейда. Він присів і витріщився на мене.

— Германова дружина? Він одружився з китаянкою?

— Схоже на те.

— Та будь я проклятий!

Я чекав, спостерігаючи за ним.

Вейд на хвильку замислився. А тоді сказав:

— Не те щоб це мене шокувало. Мені доводилося чути, що китаянки бувають дуже привабливими, та не можу уявити, щоб його батько був цим задоволений, — Вейд насупився, похитуючи головою. — Що вона тут робила?

— Привезла для поховання тіло свого чоловіка.

Він заціпенів.

— Ви хочете сказати, що Герман помер?

— Минулого тижня... автомобільна аварія.

Джей Вейд, здавалося, був цілковито вибитий із рівноваги. Він сидів, дивлячись безтямним поглядом, так наче не міг повірити у почуте.

— Герман... мертвий! Пробачте, — сказав Вейд зрештою. — Для його батька це буде шоком.

— Гадаю, що так. Ви його добре знали?

— Ну, ні. Ми разом навчались у школі. Герман був нерозсудливим хлопцем. Завжди потрапляв у неприємності: веселився з дівчатами, ганяв на машині, наче божевільний, та я захоплювався ним. Ви ж знаєте, які діти. Я дивився на нього, мов на героя. Та згодом, після закінчення коледжу, я змінив свою думку про Германа. Він, здавалося, не дорослішав. Часто випивав, устрявав у бійки, словом, робив своє життя пеклом. Я припинив спілкуватися з ним. Урешті-решт батько втомився від нього й відправив сина на Схід. Це було приблизно п'ять років тому. Його батько мав там якісь справи, — він закинув ногу на ногу. — Тож Герман одружився з китаянкою. Це, звісно, несподівано.

— Таке трапляється, — сказав я.

— Він загинув в автомобільній катастрофі? Він завжди розбивав свої машини вщент. Не дивно, що Герман загинув саме так, — Вейд поглянув на мене. — Знаєте, мене це неабияк заінтригувало. Чому її вбили?

— Саме це й намагається з'ясувати поліція.

— Ото проблема, правда ж? Маю на увазі, чому вона прийшла сюди, аби побачитися з вами? Адже це й справді таємниця.

Мені вже починав набридати ентузіазм Вейда.

— Так, — мовив я.

Я почув, як по той бік стіни задзвонив телефон. Мій сусід підвівся.

— Занедбую свої справи і гайную ваш час, — сказав він. — Якщо пригадаю про Германа щось таке, що, на мою думку, зможе вам допомогти, я повідомлю.

Я сказав, що буду радий, і поглянув, як він іде, зачиняючи за собою двері.

Відтак, опустившись нижче, почав обмірковувати все, що розповів мені Вейд. Двадцять хвилин потому я продовжував сидіти там, і далі все обдумуючи, але так нікуди й не дійшовши, коли телефонний дзвінок витягнув мене з тієї летаргії. Я схопив слухавку.

— Вам телефонує секретарка містера Вілбура Джефферсона, — сказав дівчачий голос, приємний чистий голос, який любо було слухати. — Це містер Раян?

Я сказав, що все правильно.

— Містер Джефферсон хотів би зустрітися з вами. Чи могли б ви прийти сьогодні о третій?

Я відчув різкий приплив зацікавлення, коли розгорнув щоденник і проглянув його порожні сторінки. Сьогодні на третю у мене не намічалося жодної зустрічі — правду кажучи, на весь цей тиждень я не планував ніяких зустрічей.

— Гаразд, я буду, — пообіцяв секретарці.

— Це останній будинок на Біч-драйв, що дивиться у бік моря, — сказала вона мені. — Біч-В'ю.

— Я буду там.

— Дякую вам.

І вона обірвала розмову.

Я ще потримав слухавку біля вуха, ніби намагаючись повернути назад звук її голосу. Цікаво, як вона виглядає. Її голос звучав молодо, та голоси можуть бути оманливими. Зрештою я поклав слухавку.

Ранок минув без пригод. Я заздрив Джею Вейду, чий телефон, здавалося, дзвонив постійно. Крім того, я чув безперервне клацання друкарської машинки. Він, очевидно, значно зайнятіший порівняно зі мною, та в мене є три сотні від загадкового містера Гардвіка, які, що б там не було, убережуть мене від голоду на кілька тижнів.

Ніхто в мою контору не прийшов, і близько першої години я спустився в закусочну, щоб з'їсти звичний сандвіч. Сперроу був зайнятий, тож не набридав мені запитаннями, хоча я й бачив, що йому вкрай як кортить поговорити про вбивство. Я покинув заклад у час пік, усвідомлюючи, що на обличчі бармена залишився докірливий вираз, оскільки я пішов, так нічого йому й не сказавши.

Згодом я під'їхав до Біч-драйв, надзвичайно розкішного району Пасадена-сіті. Тут, подалі від натовпів, які захоплювали місто протягом літніх місяців, жили, маючи власні пляжі, багатії-старпери.

Біля воріт Біч-В'ю я був за кілька хвилин до третьої. Вони стояли відчинені, так наче очікували на мене, і я поїхав під'їзною алеєю завдовжки сорок ярдів, з обох боків якої були гарно доглянуті газони та клумби.

Будинок був великим і старим. Шість широких білих сходинок вели до переднього входу. Біля вхідних дверей із мореного дуба висів шнурок дзвінка.

Я смикнув за ланцюжок, і десь за хвилину двері відчинилися. Дворецький виявився високим похмурим старим чоловіком, котрий спокійно поглянув на мене, допитливо припіднявши брову.

— Нельсон Раян, — сказав я. — На мене чекають.

Він відійшов убік і жестом показав на темний коридор, повний важких темних меблів. Я рушив за ним коридором й увійшов у маленьку кімнату. У ній було кілька незручних на вигляд стільців та стіл, на якому лежало кілька глянцевих журналів: у цій кімнаті панувала атмосфера приймальні дантиста. Вказавши на один зі стільців, дворецький вийшов.

Я простояв близько десяти хвилин, дивлячись із вікна на морський краєвид. А тоді відчинилися двері й увійшла дівчина.

Їй було від двадцяти восьми до тридцяти, зросту трохи вище середнього, темноволоса, приємна на вигляд, але нічого дивовижного. Очі мала блакитно-сірі, розумні й байдужі. На