Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

ченцями. Єдине, що їх об’єднувало зі стереотипними монахами, це чотки, перетягнуті через їхні пояси. У рясах було двоє – чорний і білий, сатана і ангел. Інші вісім мали кіраси, рапіри, рушниці, пістолети в бандольєрах[7] і фітілі, які постійно тліли на їхніх зап’ястях. Усі вони були коротко підстрижені, гладко поголені й справляли гротескне враження трибуналу теологів, переодягнених у солдатів. Хоча Даніель міг зрозуміти і прийняти голландців і шведів, він боявся саме цих лицарів; він не думав, що такі існують. Граф ніколи не чув про правило, яке вимагало б перевозити заряджені мушкети при конях, або правило, яке вимагало б від слуг Божих носити доспіх з чорним хрестом із чотирьох частин на грудях. Він боявся папістів, а цих особливо. Тим паче, що в його замку були голландські єретики та шведські солдати, і хоча він де–юре був підданим герцога Вюртемберзького, але ж перебував на територіях милостиво правлячого Фердинанда Габсбурга, архікатолицького імператора римського, короля Німеччини.

Домініканці – оскільки виявилося, що монахи були домініканцями – на диво, не мали поганих намірів, або, принаймні, не виявляли відкритої ворожості. Вони навіть не глянули скоса на інших гостей. Лише настійно просили зустрітися з хазяїном в замку. Не бачачи іншого виходу, Даніель втретє запросив гостей на вечерю. Адже Бог любив Трійцю.

З’явилися двоє – ті, що були в рясах.

– Шановний пане, – сказав вищий, коротко підстрижений блондин у білій рясі, з тривожачим, гладким обличчям, яке, як це не парадоксально, справило гарне враження у графа. Це обличчя належало людині, яка знала більше, ніж хотіла, і мусила нести цей тягар. – Ми є посланцями Його Святості Серафима Секкі, генерала ордену проповідників, до якого я належу. Мене звати брат Ойген Тіленхайм, я з Нюрнберга. Мене супроводжує, — тут домініканець показав на жителя півдня, одягненого в чорне, іспанця чи італійця, — брат Бернард де Ойос, єзуїт. Ми тут у терміновій справі, яку я хотів би пояснити вам зараз. – Ми отримали інформацію з джерел, – продовжував він, не даючи графу висловитися, – які не дозволяють нам ігнорувати це питання, що ваша донька Катаріна може бути відзначена особливою благодаттю, або, залежно від точки зору, прокляттям. Простіше кажучи, ми прийшли сюди заради неї. Мені відомо, що через ваші очевидні політичні симпатії ви не в захваті від того, щоб передати дівчину нам, але я можу особисто вас запевнити, що вона не постраждає і не буде передана до жодного суду, що гарантовано милістю правлячим нами імператором Фердинандом.

– Через делікатний характер нашої місії, – продовжив домініканець, очевидно, все ще не зацікавлений у тому, що сказав граф, – ми тактовно пропустимо присутність шведського гарнізону у вашій фортеці, хоча це і не вислизнуло від нашої уваги. Ми також не хочемо знати, що робить група безбожних найманців під стінами Обертальфінгена, нас не цікавлять воєнні перипетії чи політики. Нас цікавить віра і Церква, і ваша дочка може бути чудовою можливістю для них двох. Наголошую: не загроза, а можливість. Тому ми приїхали сюди з доброї волі, без озброєного супроводу, окрім необхідного в нинішні часи, сподіваючись, що промовимо до вашого розуму і уникнемо насильства. Ми також обіцяємо, що, користуючись вашою гостинністю, яку ви, до речі, змушені надати нам через імператорський дозвіл, ми не станемо на заваді іншим вашим гостям. Однак, дозвольте підкреслити, що без вашої дочки ми нікуди звідси не підемо.

Коли він нарешті зупинився, граф був настільки приголомшений нахабними погрозами на його адресу в його ж замку, що втратив слова. Монахи про це не дуже дбали. Вони просто попросили, щоб їх направили до приміщення. Спільного. Як вони самі зазначали, розкоші їм не потрібні.

Відтоді