Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

– Мені потрібно потрапити додому, щоб забрати свої речі, – не впізнаючи власного голосу, відповідаю чоловікам.

– Тобі немає що забирати. Все зникло разом із тобою, – відповідає мені Ленхарт, провокуючи своїми словами паніку. Ще б мені не панікувати, зважаючи на те, що окрім святкової сукні й взуття, яке зараз на мені, у мене більше нічого не залишилось. Надворі розпал зими, а в мене навіть верхнього одягу немає.

 Я знесилено опускаюсь на диван поряд з Кераном й прикриваю обличчя долонями, щоб приховати від чоловіків власні сльози й нажахане обличчя. Як змиритись із тим, що тепер я, наче примара? У мене не залишилось абсолютно нічого. Клятий Даріус відібрав у мене геть усе, усе до останньої нитки, обібрав мене, наче справжній злодій.

– Послухай, ти матимеш все, що тобі буде потрібно. Це просто речі! Тобі не за ними потрібно побиватись, а за життя невинних людей, які Даріус обірве, якщо ми його не упіймаємо швидше. Чим довше ми зволікаємо, тим більше жертв буде, – говорить Керан, та від його слів стає ще важче на серці. Схоже на те, що він намагається не розрадити мене, а підігнати й ще раз вказати на чиїй совісті будуть усі ці загублені життя, якщо я не покваплюсь.

 Я втираю сльози й мовчки підводжусь, прямуючи до виходу. Мною вкотре заволодіває гнів. Потрібно ж якось цим твердолобим йолопам наочно продемонструвати, що відсутність потрібних речей саме в цю мить значно ускладнюють людське життя й звичайні речі відіграють не менш важливу роль у його збереженні. Боюсь, що після цієї демонстрації, застуди, а то й запалення мені не уникнути.

 Виходжу у сніг в одній сукні на високих підборах. Одна справа постояти в такому вигляді декілька хвилин на терасі, а інша – йти по глибокому снігу десятки, якщо не сотні кілометрів, адже жодних автомобілів поблизу я не спостерігаю. Вони хочуть, щоб я пішла з ними, та навіть не подумали як я в такому вигляді пробиратимусь через кучугури снігу й мороз. Холод миттєво пробирається під шкіру, викликаючи тремтіння. Я обхоплюю тіло руками, а з очей продовжують струменіти сльози. Я навіть дивитись у їх бік не хочу. Звісно, я щиро вдячна їм за звільнення із пастки, та не впевнена, що з однієї пастки я не потраплю одразу в іншу. Я тепер, наче рабиня без минулого, без майбутнього й з цілковитою відсутністю будь-яких засобів для елементарного існування. Тепер я повністю залежу від цих незнайомців, які викликають не менший, якщо не сказати більший страх, ніж перше знайомство із Даріусом.