Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

Ось і настав день випускного. Не можу сказати, що чекала з нетерпінням. Швидше за все - єдине бажання відбути! Відбути й забути, якщо точніше!

Фарбую губи в шкільній вбиральні. Женька - подружка, поряд копирсається у своїй сумочці. 

- Я точно пам'ятаю, що клала! - В серцях вигукує.

- Облиш, візьми мій блиск! - Протягую їй футляр з ніжно-рожевою рідиною.

- Той твій нічний незнайомець так і не з'явився? - Запитує, старанно підводячи пухкенькі губи. 

- Ні! - З сумом констатую.

Так вже склалося, що у нас з Женькою не так вже багато таємниць від одна-одної. От і цей раз не вийняток. Звичайно, я виклала їй не всі подробиці, а розповіла лише те, що охоронець допоміг врятувати симпатичного хлопця. Але навіть це, здалося Женці капець яким романтичним. Ох, знала б вона про поцілунок! 

- А ти його не шукала в соцмережах та інтернеті. - Продовжила подружка. 

- Шукала! - Чесно зізналася. - Марно! Нічого цікавого.

- А не цікавого?

- Переможець в низці олімпіад з математики і інформатики! Все. Жодних інших згадок. 

- Хто в наш час не веде сторінку в соцмережі? Він що, дикун якийсь? Чи шпигун! 

- Не знаю! - Знизала плечима. 

Якщо чесно перешерстила безліч публікацій, шукала щось, що могло статися з ним особисто, чи з його близькими. Але на прізвище “Богун” - взагалі нічого. Звернула увагу на єдину гучну аварію в якій загинула сім'я з нашого містечка, що сталася за останній час, але ж прізвища не зійшлися. Ось так! Треба визнати, що мої здібності у пошуку інформації наближаються до “нуля” і якщо в найближчий час наші дороги знову не перетнуться, треба змусити себе викинути його з голови. 

Та ось я забула вже про що думала, тому що відволіклася на шерех. І винуватиця тут зовсім не Женька, звук лунав з кабінки навпроти. Ось знову. Нагнулася. Наче нікого. Або хтось майстерно видерся на унітаз. 

- Виходь! - Вдарила стиснутою в кулак долонею по дверцятам. 

Може від неочікуваності, що засідку “спалили”, а може від того, що стояти навпочепки та ще й на унітазі та ще “зручність”, на підлогу впала чужа сумочка. А потім і сама особа нахилилася за нею. 

- Добре! - Вигукнула Емма й злізла на підлогу. - Виходжу!

- Тебе не вчили, що підслуховувати погано!?

- Пф! Дуже цікаві мені Ваші теревені! - З пафосом вигукнула вона. - Може я ховалася від натовпу залицяльників. 

- В кабінці? З ногами на унітазі? - Прищурила очі Женька. - Вони що мали шукати тебе в жіночій вбиральні?

- Ну принаймні мене шукають хлопці, а не я вишукую їх по соцмережам! 

От же ж жаба така! 

Нашу люб'язну бесіду перервала ще одна дівчина, яка увійшла в маленьке приміщення. 

- Кабінка вільна? - Запитала вона. 

Здається я її навіть  знаю. Перейшла в нашу школу декілька років тому. Якщо не помиляюся, то вона навчається в паралельному класі. З таким красивим та рідкісним ім’ям… Соломія. Точно! 

- Так, вільна! - Відповіла я. - Ти ж не збираєшся знову зайняти свій трон-засідку? - Повертаю голову у бік Емми.

- Ходімо Нікі! Обережно! Бо ще ненароком зіб’є натовп…

Виходимо з туалету, перекидаючись парою трійкою фраз з подружкою.

В довгому та темному коридорі порожньо. Майже порожньо. Десь вдалечині біля вікна хтось стоїть. Чорний одяг та каптур на голові натягнутий на обличчя приховую хто саме. Та чи мало тих, хто ось так може стояти біля вікна? От тільки чому серце так підстрибувало, в той момент коли проходила повз?