Читати книгу - "Безхатько в подарунок, Селена Рейні"

– Ні. Я намагаюся тебе зрозуміти.

Йому, чоловіку, яке бачив село лише крізь вікно автомобіля, було все, що розповідає Христина зовсім не знайомо. Але дуже цікаве.

– А у тебе є рідня? – обережно запитала.

– Так. Але вони за кордоном.

Тато, мама та сестра повинні були вилетіти в Англію минулого вечора. Ймовірно, зараз вони розривають його телефон, який валяється десь у снігу.

– А друзі?

– О, друзів у мене багато.

Вона якось дивно кивнула, мовляв, що це саме собою зрозуміло.

– Хочеш чогось гарячого? – запитала, збираючи зі столу порожню каструльку.

– Так. Було б непогано.

– Усю каву випила сестра. А чай у кухні в хаті… Може вип’єш калини?

– Вип’ю, – погодився, хоча не мав поняття, що вона запропонувала.

– А яке у тебе було дитинство? – запитала.

– Цілком звичайне. Ганяли з товаришами м’яч, лазили по недобудовах, потайки від батьків збирали макулатуру, порожні пляшки та металолом, а за отримані гроші ми купували газовану воду, чипси та жуйки, – те, що нам не дозволяли у повсякденному житті. З роками я закинув макулатуру та склотару і перейшов лише на металолом, – усміхнувся їй.

Христина з розуміння хитнула головою. Залила кип’яток у чашки та пішла до столу. Подала напій чоловіку. І побачила, як він морщить ніс.

– Це калина – пояснила. – Запах специфічний, але вона дуже смачна та корисна.

– Хух, – видихнув. – Я вже був подумав, що це від мене.

– Невже ти ніколи не пив чай з калини? – дивувалася, досі усміхаючись з його реакції.

– Ніколи. Не пам’ятаю, щоб десь у місті ріс калиновий кущ. – Взяв чашку, принюхався. Знову скривився. Надпив. – Непогано, – сказав за мить. Тільки трохи гірко.

– Ось, – підійшла до шафи та дістала звідти баночку. – Додай малини. Або цукру. Якщо не сподобається, я можу запарити тобі липу чи мелісу.

– О, меліса! – вигукнув чоловік, схопив газету зі сканвордами й записав слово. – Отже, давньогрецький філософ це – Анаксімен, – почав писати.

– Або Анаксагор, – протягнула руку до газети.

– Ти теж вчилася на факультеті філософії? – поцікавився.

– Ні. Просто часто сканворди розгадую.

Наступну годину, схилившись над столом, вони розгадували слова. При цьому багато дізналися одне про одного. Павло ще в університеті, за програмою обміну студентів, відвідав англійський Ліверпуль. А Христина знала справжнє ім’я Марка Вовчка, бо захоплювалася українською літературою. Він любив фільми Федеріко Фелліні, бо з творчістю цього кінорежисера його познайомила дівчина, в яку він був безнадійно закоханий у старших класах. Симпатія минула, а любов до фільмів залишилася. Христина зізналася, що ніколи не бачила моря і його безмежність її лякає.

І це була найзмістовніша невимушена розмова, яку вона вела з чоловіком за все своє життя.

Коли від свічки, яка горіла між ними, залишився клаптик, а Павло по ложці, з’їв пів банки малинового варення, дівчина підвелася.

– Вже пізно. Мабуть… Цей годинник показує невірний час. Мені потрібно раніше прокинутися, щоб швидше взятися за роботу, – дні короткі та похмурі.

– Я розумію, – теж підвівся. – Проведу тебе до дверей, – почав одягатися.

– Навіщо? – усміхнулася. – Тут між дверима метрів десять.

– По-перше: я джентльмен. А по-друге: раптом там у сніговій кучугурі на тебе піджидає якийсь сніговий монстр?

– Ну, якщо ти серйозно розцінюєш таку вірогідність, то проведи, – захихотіла.

Разом вони вийшли у заметений двір. Христина ішла засніженою стежкою попереду. Павло тримався на крок позаду. Дівчина вже майже дійшла до дверей, коли між її валянками промайнула Мурза. Не втримавши рівноваги, Христина звалилася на бік, просто у сніжну кучу. Але перш ніж з головою пірнути у білий пух, відчула, як чоловік хапає її за кожух та підтягує доверху.

Однак Павло зробив це надто сильно та рвучко. І їхні обличчя ледь не стукнулися. На коротку мить вони зустрілися поглядами, однак Христина ніяково відвела очі.

– Я ніби відчував, що тобі знадобиться моя допомога, – надміру весело проказав та повільно відступив.

– Так. Дякую, – мовила, не підіймаючи голови.

– А то лежала б у снігу і…

– … і дриґала ніжками, як колорадський жук? – засміялася.

– Ага. Що ж, добраніч.

– Спокійної ночі, – побажала, розвернулася та разом з Мурзою заховалася за дверима.

А Павло, по своїх же слідах, пішов у літню кухню. Не роздягаючись заповз під ковдру.

– Дуже милий колорадський жук, – усміхнувся, сильно дмухнув і свічка згасла.

Кухню окутала темрява. Сподіваючись на те, що до завтра селом пройде грейдер, він заснув.